Сутінки - Стефані Маєр
Він нахилився, мені залишилось лише стати навшпиньки і щосили вп’ястися у здивовані холодні губи. Потім я розвернулася і з носака відчинила двері.
— Забирайся геть, Едварде! — заверещала я, забігаючи всередину і голосно грюкаючи дверима прямо перед його приголомшеним обличчям.
— Белло? — Чарлі куняв десь у залі, та вже скочив на ноги.
— Залиш мене в спокої! — закричала я на нього крізь сльози, що лилися з очей гірським потоком. Я побігла нагору до своєї кімнати, з гуркотом зачинила двері й замкнула їх. Помчала до ліжка, впала на підлогу, щоб дістати бобрикову сумку. Швидко запустила руку між матрацом та пружинним блоком, щоб схопити стару заштопану шкарпетку, у якій зберігалися секретні запаси готівки.
Чарлі молотив у двері.
— Белло, з тобою все гаразд? Що відбувається? — злякано допитувався він.
— Я їду додому, — закричала я. Голос урвався в ідеальному місці.
— Він щось зробив тобі? — шеф поліції починав гніватися.
— Ні! — завила я на пару октав вище. Я обернулася до шафи з одягом — Едвард уже був там, мовчки вигрібав повні оберемки якого попало вбрання і кидав мені.
— Він тебе покинув? — розгубився Чарлі.
— Ні! — засапано залементувала я, тим часом набиваючи сумку. Едвард жбурнув мені вміст наступної полички. Сумка вже була набита далі нікуди.
— Белло, що трапилося? — загорлав Чарлі, знову барабанячи у двері.
— Це я його покинула! — закричала я, рвучко шарпаючи «змійку» на сумці. Вмілі Едвардові руки відштовхнули мої й без проблем її застібнули. Він дбайливо накинув ручки мені на плече.
— Я буду у пікапі. Йди! — прошепотів він, підштовхуючи мене до дверей, сам зник у вікні.
Я відімкнула двері, грубо відштовхнула Чарлі з дороги і помчала сходами вниз, мордуючись із важкою сумкою.
— Що трапилося? — заволав він, не відстаючи від мене. — Я думав, він тобі подобається.
На кухні йому вдалося схопити мене за лікоть. Хоча він досі не відійшов від шоку, хватка у нього була міцна.
Він розвернув мене на сто вісімдесят градусів, щоб подивитися в обличчя. Поглянувши на нього, я збагнула, що він не має анінайменшого наміру мене відпускати. На думку спав єдиний спосіб вирватися. Він передбачав зробити Чарлі дуже боляче, я ненавиділа себе навіть за те, що зважую цей план. Та в мене немає часу, я повинна захистити батька.
Я пильно поглянула на нього очима, повними сліз від того, що я збиралася зробити.
— Він мені подобається — у тім і біда! Я більше не можу! Не можу далі прив’язуватися до цього клятого місця! Не хочу закінчити, як мама, не хочу опинитися у капкані в цьому тупому, нудному місті! Я не повторю її ідіотську помилку! Ненавиджу Форкс — я не залишуся тут і на хвилину!
Батькова долоня різко, наче від удару електрошком, відпустила мою руку. Я відвернулася від його приголомшеного, враженого обличчя і попрямувала до дверей.
— Білко, ти не можеш поїхати зараз. Ніч надворі, — прошепотів він услід.
Я не обернулася.
— Якщо стомлюся, посплю у пікапі.
— Почекай хоча б тиждень, — заходився благати він, досі перебуваючи у стані чистого коматозу. — Тим часом Рене повернеться додому.
Він повністю збив мене з пантелику.
— Що?
Чарлі охоче почав розповідати, його ледве не розпирало від полегшення, що я завагалася.
— Вона дзвонила, коли тебе не було. У Флориді справи просуваються не так добре, як хотілося б, якщо Філ не підпише контракт до кінця тижня, вони повернуться в Аризону. Помічник тренера «Сайдвіндерс» сказав, що, можливо, підшукає для нього якийсь варіант…
Я похитала головою, намагаючись зібрати докупи переплутані думки. Кожна наступна секунда наражає Чарлі на більшу небезпеку.
— У мене є ключ, — промимрила я, повертаючи ручку дверей. Чарлі занадто близько, рука тягнеться до мене, обличчя заціпеніло. Я не можу втрачати час на суперечки з ним. Тому зараз я вражу його ще дошкульніше.
— Просто відпусти мене, Чарлі, — повторила я останні мамині слова, з якими вона вийшла з цих дверей багато років тому. Я сказала їх якомога розлюченіше і навстіж відчинила двері. — Нічого у нас не вийшло, зрозумів? Я ненавиджу, ненавиджу Форкс!
Жорстокі слова зробили свою справу. Чарлі закам’янів на порозі, роздавлений, прибитий, я помчала у ніч. Порожнє подвір’я страшенно мене налякало. Я мов божевільна полетіла до пікапа, побачивши позаду темну тінь. Ривком відчинила двері та жбурнула сумку під ноги. Ключ чекав на мене у запаленні.
— Я подзвоню завтра! — заволала я, відчайдушно прагнучи пояснити Чарлі все просто зараз і знаючи, що ніколи не зможу цього зробити. Я дала повний газ і рвонула з місця.
Едвард торкнувся моєї руки.
— Зупинись, — сказав він, коли будинок і Чарлі зникли з очей.
— Я поведу, — заперечила я крізь сльози, що зливою текли по щоках.
Зненацька довгі руки схопили мене за талію, нога відштовхнула мою з педалі газу. Едвард перекинув мене собі на коліна, потягнув, відірвавши руки від керма, — й от він на водійському сидінні. Пікап ні на сантиметр не відхилився від курсу.
— Ти не знайдеш дороги, — пояснив Едвард.
Враз позаду нас спалахнули фари. Я витріщилася у заднє вікно, очі розширилися від жаху.
— Це Аліса, — заспокоїв Едвард.
Знову взяв мою руку. У мене з голови не виходила картинка: Чарлі стоїть на порозі будинку.
— А мисливець?
— Почув останній акт п’єси, — похмуро сказав він.
— Чарлі? — запанікувала я.
— Мисливець пішов за нами. Він біжить позаду. Мені стало холодно.
— Ми можемо від нього відірватися?
— Ні, — та кажучи це, він збільшив швидкість. Мотор пікапа жалібно заскиглив.
Несподівано мій план уже не здавався досконалим.
Я дивилася назад, на передні фари джипа, коли пікап раптом затремтів, в темряві за вікном майнула темна постать.
Несамовитий крик тривав частку секунди, перш ніж Едвардова рука затиснула мені рота.
— Це Еммет! Він забрав руку і обвив її навколо моєї талії.
— Все буде гаразд, Белло, — пообіцяв він. — Ти будеш у безпеці.
Ми мчали крізь тихе місто у напрямку північної траси.
— Навіть не уявляв, що провінційне життя настільки діє тобі на нерви, — сказав Едвард наче й не він, та я знала, що він намагається розрадити мене. — Здавалося, ти доволі непогано пристосувалася — особливо останнім часом. Напевно, я лестив собі, вважаючи, що роблю твоє життя цікавішим.
— Я повелась як остання тварюка, — зізналась я, не звертаючи уваги на спробу розвеселити мене і втупившись собі у коліна. — Це були мамині слова, коли вона залишала Чарлі. Можна сказати, це був удар нижче пояса.
— Не хвилюйся. Він тобі вибачить, — Едвард ледь усміхнувся,
