Сутінки - Стефані Маєр
— Нізащо, — втрутився Еммет. — Я з тобою.
— Подумай іще раз, Еммете. Я не знаю, як надовго доведеться поїхати.
— Доки ми не знаємо, як далеко це зайде, я з тобою. Едвард зітхнув.
— Якщо мисливець уже на місці, — похмуро продовжив він, — ми їдемо далі.
— Ми дістанемося туди першими, — переконано сказала Аліса.
Здається, Едвард їй повірив. Якою б не була причина їхньої незгоди, зараз він не сумнівався у сестрі.
— Що робитимемо з джипом? — запитала вона. У його голосі забриніли гострі нотки.
— Ти відженеш його додому.
— Ні, не віджену, — спокійно відповіла вона. Він знову нерозбірливо лайнувся.
— Ми всі не вліземо у пікап, — прошепотіла я. Схоже, Едвард не почув мене.
— Я гадаю, вам варто дозволити мені поїхати самій, — сказала я тихіше.
Тепер він почув.
— Белло, будь ласка, зроби, як я кажу, хоча б одного разу, — відповів він крізь зціплені зуби.
— Послухай, Чарлі не імбецил, — запротестувала я. — Якщо завтра тебе не буде в місті, він щось запідозрить.
— Це справи не стосується. Ми переконаємося, що він у безпеці, решта не має значення.
— А як щодо мисливця? Він помітив твою поведінку сьогодні ввечері. Він подумає, що ти зі мною, де б ти не був.
Еммет недовірливо поглянув на мене, знову образивши своїм подивом.
— Едварде, послухай її, — порадив він. — Гадаю, вона має рацію.
— Так і є, — погодилась Аліса.
— Я не можу піти на це, — крижаним голосом відказав Едвард.
— Еммет також повинен залишитися, — вела далі я. — Я впевнена, Джеймс не міг його не помітити.
— Що? — накинувся на мене Еммет.
— Для Джеймса буде гірше, якщо ти залишишся, — погодилась Аліса.
Едвард недовірливо витріщився на неї.
— Ти гадаєш, я маю дозволити Беллі поїхати самій?
— Звісно, ні, — сказала Аліса. — Її повеземо ми з Джаспером.
— Я не можу піти на це, — повторив Едвард, та цього разу в голосі забриніли ознаки поразки. Він поглянув на речі з логічного боку.
Я спробувала говорити переконливо.
— Потусуйся тут тиждень… — побачивши у дзеркалі вираз його обличчя, я виправилася, — кілька днів. Нехай Чарлі побачить, що ти не викрадав мене, заплутай Джеймса, спрямуй його у хибному напрямку. Переконайся, що він насправді загубив мій слід, і приїзди до мене. Звісно, спочатку ти поїздиш кругами, а потім Аліса та Джаспер зможуть повернутися додому.
Я побачила, що він усерйоз починає розглядати пропозицію.
— Приїзди куди?
— У Фенікс. Куди ж іще.
— Ні! Він збагне, що ти поїхала саме туди, — нетерпляче сказав Едвард.
— Це ж очевидно: ти зробиш так, що все скидатиметься на хитрий маневр. Джеймс знатиме, що ми знаємо, що він слухає. Він ніколи не повірить, ніби я насправді вирушаю туди, куди кажу, що їду.
— А вона — диявольська штучка, — хихотнув Еммет.
— Що коли твій план не спрацює?
— Населення Фенікса складає кілька мільйонів, — повідомила я.
— Не так важко знайти телефонний довідник.
— Я поїду не додому.
— Невже? — зацікавився він із небезпечною ноткою у голосі.
— Я досить доросла, щоб зняти квартиру чи номер у готелі.
— Едварде, ми будемо з нею, — нагадала Аліса.
— І що ти збираєшся робити у Феніксі? — в’їдливо поцікавився він.
— Сидіти в хаті.
— Взагалі план мені подобається.
Понад усякий сумнів, Еммет міркував, як би краще притиснути Джеймса.
— Еммете, стули пельку.
— Дивися, якщо ми спробуємо вколошкати Джеймса, поки Белла перебуває поблизу, існує набагато більша можливість, що хтось постраждає — вона, наприклад, чи ти, коли намагатимешся її захистити. А якщо ж у нас будуть розв’язані руки… — не договорив Еммет, радісно вишкірившись. Я не помилилася.
Джип повільно повз по дорозі, ми в’їздили в місто. Незважаючи на хоробрі теревені, я відчувала, що волоссячко на руках стоїть дибки. Думала про Чарлі, котрий зараз сидить удома сам, і намагалася бути мужньою.
— Белло, — м’яко сказав Едвард. Аліса та Еммет втупилися за вікно. — Якщо ти дозволиш, щоб із тобою щось трапилося — будь-що, — я вважатиму тебе особисто відповідальною за це. Ти зрозуміла?
— Так, — хапнула я ротом повітря. Він повернувся до Аліси.
— Джаспер упорається?
— Повір у нього, Едварде. Він чудово тримався останнім часом — відмінно, враховуючи все.
— А ти впораєшся? — запитав він.
Мініатюрна граційна Аліса скривила губки у жахливій гримасі й розтулила їх із гортанним риком, що змусив мене злякано втиснутися в сидіння.
Едвард усміхнувся до неї.
— Але тримай свою думку при собі, — ні з того ні з сього пробурмотів він.
Розділ 19
Прощання
Чарлі не спав, чекав на мене. Скрізь у будинку горіло світло. Я намагалася вигадати, як змусити його відпустити мене. У голові було порожньо. На мене очікують неприємні хвилини. Едвард повільно припаркувався, зупинившись на пристойній відстані від пікапа. Вся трійця насторожено пильнувала: завмерли на сидіннях прямо, наче коцюбу проковтнули, дослухалися до кожного звуку в лісі, придивлялися до кожної тіні, принюхувалися до кожного запаху, шукаючи щось незвичайне. Двигун замовк, я нерухомо сиділа, вони продовжували слухати.
— Нікого немає, — напружено сказав Едвард. — Ходімо. Еммет потягнувся, щоб допомогти мені звільнитися від додаткових пасків безпеки.
— Не хвилюйся, Белло, — сказав він тихим, проте бадьорим голосом, — ми швидко все владнаємо.
Я поглянула на Еммета і відчула, як очі наповнюються вологою. Я ледве знала його, та дивним чином від того, що я не відала, коли ми побачимося наступного разу, було боляче. Я розуміла, що це лише слабкий натяк на прощання, яке доведеться пережити протягом наступної години, і від цієї думки покотилися сльози.
— Алісо, Еммете, — наказав Едвард. Вони беззвучно пірнули у темряву, відразу у ній розчинившись. Едвард відчинив двері, взяв мене за руку, пригорнув, захищаючи. Швидко повів мене до будинку, ні на мить не припиняючи прочісувати поглядом темряву.
— П’ятнадцять хвилин, — ледь чутно попередив він.
— Я впораюся, — хлипнула я носом. Сльози надихнули мене.
Я зупинилася на ґанку і взяла його обличчя у свої долоні. Шалено зазирнула у вічі.
— Я кохаю тебе, — сказала я глибоким тихим голосом. — Що б не сталося, я завжди тебе кохатиму.
— З тобою нічого не трапиться, Белло, — сказав він не менш шалено.
— Просто дій за планом, добре? Збережи для мене Чарлі живим-здоровим. Після сьогоднішньої ночі він навряд чи буде про мене хорошої думки, я хочу мати шанс вибачитися пізніше.
— Белло, іди в дім. Ми не можемо гаяти час, — наполегливо нагадав він.
