Сутінки - Стефані Маєр

Карлайл сидів у шкіряному кріслі за величезним письмовим столом червоного дерева. Він саме розташував закладку поміж сторінками товстезного тому, який тримав у руках. Приблизно так я завжди уявляла кабінет декана коледжу — от тільки Карлайл на вигляд занадто молодий, як на господаря такого кабінету.

— Чим можу прислужитися? — приязно поцікавився він, підводячись.

— Я хотів показати Беллі частину нашої історії, — сказав Едвард. — Тобто, власне, твоєї.

— Ми не хотіли вам заважати, — вибачилась я.

— Ви мені не заважаєте. Звідки ти збираєшся почати?

— З «Візниці», — відповів Едвард, ніжно кладучи руку мені на плече і розвертаючи обличчям до дверей, у які ми щойно увійшли. Щоразу, коли він торкався мене, навіть випадково, прискорене серцебиття чути було за кілометр. Присутність Карлайла тільки посилила зніяковіння.

Стіна, на яку ми наразі дивилися, відрізнялася від решти. Замість книжкових полиць її прикрашало безліч картин у рамах різного розміру; одні з них вабили око яскравими кольорами, інші були чорно-білі. Я спробувала відшукати певну логіку, мотив, що об’єднував би колекцію, та побіжний огляд не виявив нічого.

Едвард потягнув мене до лівого краю стіни, зупинившись перед невеликою, написаною олійною фарбою картиною у невигадливій дерев’яній рамці. Вона нічим не вирізнялась на тлі більших та яскравіших творів мистецтва; намальована різними відтінками сепії, зображала місто у мініатюрі, представлене крутими дахами, над якими височіли тоненькі шпилі кількох поодиноких веж. На передньому плані домінувала широка ріка, перерізана мостом, вкритим предметами, що скидалися на маленькі собори.

— Лондон тисяча шістсот п’ятдесятих, — сказав Едвард.

— Лондон моєї юності, — додав Карлайл за метр позаду від нас. Я стрепенулася: він підійшов зовсім нечутно. Едвард стиснув мою руку.

— Ти розкажеш сам? — запитав Едвард. Я ледь обернулася, щоб побачити реакцію Карлайла.

Він перехопив мій погляд, усміхнувся.

— Я б охоче, — відповів він. — Та я, власне кажучи, запізнююся. Сьогодні вранці зателефонували з лікарні — доктор Сноу взяв лікарняний. До того ж ти знаєш історію не гірше за мене, — додав він, посміхнувшись Едвардові.

Нелегко було осягнути дивне поєднання: щоденні турботи лікаря з невеликого містечка — та обговорення його юності у Лондоні сімнадцятого сторіччя.

Не приємніше було знати, що лише моя присутність змушує його говорити вголос.

Обдарувавши мене теплою усмішкою, Карлайл залишив кімнату.

Я надовго втопила погляд у маленькій картині рідного міста Карлайла.

— Що трапилося потім? — зрештою запитала я, подивившись на Едварда, котрий спостерігав за мною. — Коли Карлайл усвідомив, що трапилося з ним далі?

Його очі помандрували назад до картин, я прослідкувала погляд, щоб побачити, яке полотно привернуло його увагу тепер. Це виявився більший за розміром пейзаж у тьмяних осінніх барвах — глуха напівтемна галявина у лісі; на задньому плані видніється крутий шпиль гори.

— Зрозумівши, на що перетворився, — тихо сказав Едвард, — Карлайл повстав проти цього. Намагався накласти на себе руки. Та це не легко.

— Як? — я не збиралася ставити запитання вголос, слово вихопилося через шок.

— Він стрибнув униз з великої висоти, — безпристрасно сказав Едвард. — Намагався втопитися в океані… та нове життя тільки почалося, він був вельми міцним. Дивовижно, як він міг опиратися… голоду… відразу після перетворення. Інстинкт наймогутніший на початку, непереможний. Та він відчував таку відразу до себе, що знайшов сили спробувати заморити себе голодом.

— Це можливо? — запитала я слабким голосом.

— Ні, існує дуже мало способів нас убити.

Я розтулила рот, щоб запитати, та Едвард заговорив перший.

— Він зголоднів і поступово ослабнув. Тримався якнайдалі від людей, усвідомлюючи, що сила волі також не зростає. Місяцями він блукав ночами у пошуках найбезлюдніших місць, блукав і ненавидів себе.

Однієї ночі повз його схованку проходило стадо оленів. Його мучила спрага настільки дика, що він не замислюючись напав на них. Сила повернулася до нього, він зрозумів, що має вибір, що не обов’язково бути огидним чудовиськом. Хіба в минулому житті він не їв оленину? У наступні місяці народилася нова філософія. Він міг існувати й не бути демоном. Він повернув собі сенс життя.

Він почав краще використовувати час. Він завжди був розумним, прагнув навчатися. Тепер у нього попереду була ціла вічність. Він навчався вночі, вдень складав плани. Поплив до Франції і…

— Поплив до Франції?

— Безліч людей перепливали Ла-Манш, Белло, — терпляче нагадав Едвард.

— Воно то так, правда. Просто у цьому контексті прозвучало цікаво. Продовжуй.

— У нас добре виходить плавати…

— У тебе все виходить добре, — підхопила я. Він чекав, на обличчі застиг потішений вираз.

— Я більше не перебиватиму, обіцяю. Він похмуро хихотнув і закінчив речення.

— …тому що формально нам не потрібно дихати.

— Ти…

— Ні, ні, ти обіцяла, — розсміявся він, ніжно прикладаючи холодний палець до моїх вуст. — Хочеш почути історію чи ні?

— Ти не можеш повідомляти такі речі й очікувати, що я промовчу, — промимрила я крізь напівзатулений рот.

Едвард забрав руку, вона спочила на моїй шиї. Серцебиття прискорилося, та я не здавалася.

— Тобі не потрібно дихати? — наполегливо поцікавилась я.

— Ні, не потрібно. Просто звичка, — знизав він плечима.

— Як довго ти можеш… не дихати?

— Необмежену кількість часу, гадаю. Не знаю. Стає трохи незручно — не відчуваєш запахів.

— Трохи незручно, — луною повторила я.

Я не звертала уваги на власний вираз обличчя, та щось у ньому змусило Едварда посмутніти. Рука впала й завмерла вздовж тіла, він закам’янів, очі пильно втупилися у моє лице. Тиша затягнулася. Він був незворушний як статуя.

— Що з тобою? — шепнула я, торкаючись застиглого обличчя. Від мого доторку воно пом’якшало, Едвард зітхнув.

— Я чекаю, коли це нарешті станеться.

— Що станеться?

— Я знаю, що настане мить, коли я скажу тобі щось, чи ти щось побачиш, і це буде занадто. Ти втечеш від мене з переляканим криком, — на вустах промайнула напівусмішка, та очі залишилися серйозними. — Я не зупинятиму тебе. Я хочу, щоб це сталося, тому що прагну для тебе безпеки. Але водночас я хочу бути з тобою. Два бажання, що неможливо поєднати… — не договорив він, пильно вдивляючись у мене. Чекав.

— Я нікуди не втечу, — пообіцяла я.

— Поживемо — побачимо, — сказав він, посміхаючись. Я кинула на нього сердитий погляд.

— Отже продовжуй — Карлайл поплив до Франції…

Едвард помовчав, подумки повертаючись до оповіді. Інстинктивно зиркнув на іншу картину — найяскравішу, у найвигадливішій рамі, найбільшу; вона була вдвічі ширша за двері, поруч із якими висіла. На полотні яскраві фігурки у роздмуханих вітром шатах звивалися навколо високих колон та