Сутінки - Стефані Маєр
Я затремтіла.
— Нарешті дочекалися мудрої реакції, — промимрив Едвард. — Я вже почав був думати, що у тебе геть-чисто відсутній інстинкт самозбереження.
Я залишила його слова без відповіді, відвернулася, очі помандрували просторою залою. Він прослідкував мій погляд.
— Ти очікувала на інше, правда? — запитав він самовпевненим голосом.
— Так, — визнала я.
— Ні тобі домовин, ні купи черепів у кутках; не знаю навіть, чи є у нас пристойна павутина… ти, мабуть, пережила страшне розчарування, — жартома додав він.
Я проігнорувала піддражнювання.
— Так багато світла… і простору.
Він посерйознішав і відповів.
— Це — єдине місце, де ми можемо не ховатися.
Пісня, яку він дотепер грав, моя колискова, наближалася до кінця, звучали фінальні акорди, насичені меланхолійним сумом. Остання нота болісно завмерла у повітрі.
— Спасибі тобі, — прошепотіла я і зрозуміла, що очі наповнилися сльозами. Я зніяковіло їх розтерла.
Він доторкнувся до краєчка мого ока, зловив одну сльозинку, пропущену мною. Підняв палець, замислено роздивляючись крапельку вологи. Потім блискавично (я не впевнена, чи сталося це насправді) поклав палець до рота, щоб скуштувати її на смак.
Я запитально поглянула на Едварда, він надовго вп’явся у мене поглядом, та зрештою всміхнувся.
— Не хочеш побачити решту будинку?
— Жодних домовин? — перепитала я, та сарказмові не вдалося повністю приховати легеньке, але щире нетерпіння, що охопило мене.
Едвард розсміявся, взяв мене за руку і повів подалі від фортепіано.
— Жодних домовин, — пообіцяв він.
Ми пішли вгору масивними східцями, рука ковзала гладенькими як атлáс поручнями. Стіни довгого коридору на другому поверсі оббиті були світло-жовтим деревом у тон дошкам дерев’яної підлоги.
— Кімната Розалії та Еммета… Кабінет Карлайла… Кімната Аліси… — водив він рукою, коли ми проминали чергові двері.
Він пішов би далі, та я намертво застигла в кінці коридору, недовірливо витріщившись на річ, що висіла на стіні просто над головою. Мій приголомшений вираз змусив Едварда захихотіти.
— Можеш сміятися, — сказав він. — Своєрідна іронія.
Мені було не смішно. Рука автоматично піднялася, я простягнула палець, ніби бажаючи торкнутися великого дерев’яного хреста, темний колір якого контрастував зі світлішим відтінком стіни. Я так і не торкнулася його, хоча мені було цікаво, чи насправді старе дерево гладеньке на доторк, як здається.
— Гадаю, він дуже старий, — сказала я. Він знизав плечима.
— Початок тридцятих років сімнадцятого століття, плюс-мінус пара років.
Я відірвала очі від хреста, щоб втупитися в свого супутника.
— Чому ви тримаєте його вдома? — запитала я.
— Ностальгія. Він належав Карлайловому батькові.
— Той збирав антикваріат? — невпевнено припустила я.
— Ні, він власноруч його вирізав. Хрест висів на стіні над кафедрою у парафії, де той проповідував.
Не знаю, зрадило мені обличчя, видавши шок, чи ні, та про всяк випадок я повернулася до розглядання простого стародавнього хреста. Я хутко порахувала в голові — йому понад триста сімдесят років. Тиша затягнулася, я тим часом намагалася осягнути розумом такий великий проміжок часу.
— Все гаразд? — стурбовано поцікавився Едвард.
— Скільки років Карлайлові? — тихо сказала я, проігнорувавши запитання і не відриваючи очей від хреста.
— Він нещодавно відсвяткував триста шістдесят другий день народження, — відповів Едвард. Я поглянула на нього — в моїх очах була написана тисяча запитань.
Він заговорив, уважно дивлячись на мене.
— Карлайл народився у Лондоні у тисяча шістсот сорокових, як він гадає. Тоді дати не занотовувалися точно, як зараз, принаймні для простих людей. Втім, це було якраз перед встановленням протекторату Кромвеля.[15]
Я намагалася вдавати спокій, знаючи, що він пильно спостерігає за мною, поки я слухаю. Завдання було б легшим, якби я не знала, що все почуте — правда.
— Карлайл був єдиним сином англіканського пастора. Мати померла, народжуючи його. Батько був фанатиком. Коли протестанти захопили владу, він почав завзято переслідувати католиків і представників інших релігій. Також він щиро вірив у реальність злих сил. Був ініціатором полювань на відьом, вовкулак… вурдалаків.
Почувши останнє слово, я завмерла. Впевнена, він помітив, та не зупиняючись говорив далі.
— Вони спалили багато невинних людей: справжніх створінь, яких він прагнув знищити, не так легко спіймати.
Коли пастор постарів, він поклав обов’язок проводити рейди на свого покірного сина. Спочатку Карлайл розчарував батька — він не поспішав з обвинуваченнями, не вмів бачити демонів там, де їх не існувало. Та він виявився наполегливішим і розумнішим за батька. Викрив клан справжніх вампірів, що мешкали у каналізаційних трубах, а вночі виходили на полювання. В часи, коли чудовиська не вважалися міфами чи легендами, багато з наших жили так.
Люди взялися за вила та смолоскипи, як же інакше, — цього разу короткий сміх пролунав зловісно, — і влаштували засідку там, де Карлайл бачив, як діти ночі зникали під землею. Нарешті один вампір вигулькнув на поверхню.
Едвард говорив дуже тихо; я напружилася, щоб не поґавити ні слова.
— Він, швидше за все, був дуже старим і слабким від голоду. Карлайл почув, як він попередив своїх латиною, відчувши запах юрби. Вурдалак побіг вулицями; Карлайл — прудкий двадцяти-трьохрічний юнак — першим помчав за ним. Створіння могло б легко втекти від переслідувачів, та Карлайл вважає, що було занадто голодним, тому розвернулося і напало на людей. Першим накинулося на Карлайла, але скоро підбігла решта, і вампіру довелося захищатися. Він прикінчив двох чоловіків і зник, прихопивши третього, а Карлайла залишив стікати кров’ю надворі…
Едвард замовк. Я відчула, що він редагує інформацію, щось приховує від мене.
— Карлайл знав, що зробить його батько. Тіла спалять — все, заражене чудовиськом, має бути знищене. Карлайл діяв інстинктивно, щоб урятувати собі життя. Поки натовп переслідував чудовисько та його жертву, він відповз подалі від дороги. Заховався у льосі, на три дні зарився у напівзогнилу картоплю. Це диво, що він зміг пролежати там тихо й не видати себе… За три дні перетворення закінчилося, він зрозумів, чим став.
Не знаю, що було написано на моєму обличчі, та Едвард раптом замовк.
— Як почуваєшся? — запитав він.
— Нормально, — запевнила я. Хоча я нерішуче прикусила губу, він, напевно, зауважив, як в очах спалахнула цікавість.
Він посміхнувся.
— Я гадаю, у тебе є ще кілька запитань до мене.
— Кілька. Посмішка розтягнулася над бездоганними зубами. Едвард рушив назад по коридору, тягнучи мене за собою.
— Тоді ходімо, — підбадьорив він. — Я покажу тобі.
Розділ 16
Карлайл
Він повів мене назад до кімнати, яку вже раніше ідентифікував як «кабінет Карлайла». На мить завмер перед дверима.
— Заходьте, — запросив Карлайлів голос.
Едвард відчинив двері до кімнати з високою стелею та великими вікнами, що гляділи на північ. Стіни теж були обшиті
