Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— доведеного до відчаю і розпачу після другої смерти Емільки, зацькованого новим поліційним полюванням, у страху, що доведеться повернутися на каторгу, — хтось: Мартин, мартинівці, Пілсудський, члени ПСП із революційної фракції або «молоді», — ступити на Шляхи Мамутів, промовити до лютих про Історію таку й таку — якщо.., т о ч о м у І с т о р і я н е з м і н и л а с я? Минуло п’ять років. Крига суне світом, як і сунула. Послідовники Мартина страждають від утисків, як і раніше. Польщі й досі не видно навіть на обрії. Цар міцно сидить у сідлі. Ба, йому навіть краще ведеться: мир з Японією вивільнить військо, дозволить Струве підмурувати економіку коштовнішими реформами. Тоді що ж? Батьків план зазнав невдачі? Люті його не слухають? У них самих інші плани? А може, батько, зійшовши у Підземний Світ, змінив переконання?

… Чи, бува, не томý варшавські соціалісти посилають йому зашифровані листи через сумнівного сина?

— Це він, він!

Здригнулося, отямившись. Хтось підсів до столу, хтось нахиляється над стільницею і хухає горілчаним духом просто в обличчя? Єдиний і неповторний Філімон Романовіч Зєйцов!

— Сиджу оце й дивлюся, і думаю собі: він, не він, він, не він — але він, він! Лише ця борода, й що ви зробили зі своїм волоссям, і тінь похмура, крижана над вами: я мусив упевнитися. А це ж навіть не пора Чорного Сяйва!

— Облиште, Зєйцов, — зітхнулося. — У мене немає настрою.

Та він уже причепився, протестувати марно.

— Журбу в горілці втопити, навіщо людина в шинок заходить, сáме для цього, на землі щастя й справедливости подібні святині зяють пусткою; а ще в Краї Лютих, де навіть найбільший п’яниця ніколи не забудеться до решти й собі не заперечить, навіщо пити — на знеболення, на смуток, на розпач болісний, і для того ще може, щоби братів у гріху менш огидними в очах власних на час сп’яніння вчинити, адже й ми самі собі тоді більше подобаємося, — які кумедні! Які мудрі! Які гарні! Хто ж устоїть — немає такої красавицы. О, вода сатани! Вода брехні! Вогонь у тельбухах проти морозу! Проте заморожена голова не забуває, не забуває!

Простогнавши це, він налив собі повну склянку, а хлюпнувши горілку в горлянку, неначе лимонад, загукав за новою пляшкою.

— Ну досить, Філімоне Романовічу, досить, досить, що ви знову забути не можете? Я не сподівався вас іще тут побачити, ви ж мали негайно звідси виїхати до свого наставника, Ачухова, чи не так?

— Сєрґєй Андрєєвіч — ну! — Він схопився. — Так, бачу перст Божий — ви мусите піти зі мною!

— Що?

— Я розповідав йому про вас, про Батька Мороза, розпитував. Я вас познайомлю — хутчіше! Немає часу! Хіба я вам не казав? Він помирає!

— Він помирає, а ви тут очі заливаєте?

— Хробак, хробак злиденний, знаю. Хутчіше!

І шарпати заходився за плече, за комір, під лікоть брати й тягнути, карафку з рук виривати, — аж йому на плече впала важка геометрична лапа, й присів Зєйцов, наче пес покараний.

— Це що, гарно так, примахатися до чоловіка, який собі культурно випиває?

Махнулося.

— Облиште. Старий знайомий.

Пан Щекєльніков ляснув папахою.

— Подивіться на нього! Знайомий! — Тепер він ухопив і потягнув. Відступилося за піч. Зєйцов вистромив голову з-за кахлів. Щекєльніков нахилився до вуха. — Що то за випадки-випадковості сьогодні! Ви, господин, упевнені, що з отим, на вулиці, не знайомі узагалі?

— Чи я знаю! Пика під маскою, слова не сказав, а по статурі судячи, то…

— Не той! — зашипів Чинґіз. — Живий!

— Бо що?

— Він знав, що йому загрожує. Мгм. — Щекєльніков почухався об борлак. — Щось там наплів, перш ніж я його прогнав.

— Ви з ним розмовляли?

— Мгм. Він пхався на Цветистую. Ребята його виштовхали. Він надсилав вам листи. Ви отримали?

Зробилося невизначену міну.

— Було того трохи, різні дурниці.

— І що він не міг інакше, бо вже кілька тижнів за вами лазить той чи інший японець.

— Себто, отой убитий…

— Ну власне. Це якась ваша польська гризня, так?

Щекєльніков блукав поглядом по стелі. Придивлялося до нього з-під лоба. Єдина підозра, від якої не врятує майстер підозр: до нього самого. Адже Чинґізові Щекєльнікову платить Войслав Веліцький: він відданий Войславу Веліцькому. Відданість! Це правда, що в Байкальському Краї людське життя дуже дешеве, й що Чинґіз — варвар із походження і за досвідом, але ж він, мабуть, не задля тих кількох рублів платні ризикує головою, чинячи убивство на вулиці, лише імлою оповитій? Що сáме пов’язує його з Веліцьким? Які саме він отримав розпорядження? Скільки знає? Пригадалася розмова з паном Войславом про Пілсудського і його терористів. Пан Войслав, може, й хороша людина, проте й хороші люди також мають свої власні інтереси. Хто знає, який таємний план він підготував із усією своєю сердечністю.

— Мгм. Бо ви мені втекли на мить із очей, і він уже хотів вас наздогнати в імлі. Перш ніж японець би це помітив.

— Фракційні війни в польській соціалістичній партії, я гадаю. Політика, пане Щекєльніков.

Бо тут, у Сибіру, урядують японці Пілсудського. Й вони це так уявляють: хто має доступ до Філіпа Ґерославського, той має доступ до Історії. А Юзеф Пілсудський… «Батька вашого зжер! Польщу зжере! Не вір Старому!» НЕ ВІР СТАРОМУ — КУР’ЄР ПРИБУДЕ — ЖИВЕШ. Лист не дійде. Не прибуде посланець. Може прибуде син. ПАРТІЯ НАКАЗУЄ ЧАС КОМПЕНСАЦІЇ ТАК РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — УСІ ЗАСОБИ ТАК — УВАГА МОЛОДІ Й РОЗТАЛЬНИКИ ПРОТИ ЗИМИ. Якщо редактор Вулька не помиляється, то цей зашифрований лист написали соціалісти з фракції «старих», прихильні до концепції Пілсудського, що не вільно розморожувати саму Росію, але не певні в Пілсудському, й вони це відверто висловлюють. Вони бояться з його боку — чого? Чи Пілсудський справді заморозник? Він послав людей стежити за Сином Мороза, щоб ті пильнували, — можливо, щоб упевнитися, чи він не аґент охранки, чи не провокатор якийсь, але напевно й для того, щоб цілковито відсікти соціалістів із Конґресового Царства й «молодих». Чи знає він, що «старі» йому також не довіряють? Якби він дізнався про зміст отого листа до батька… Ба, якби він підозрював, що отрималося такий лист, щоб його передати!.. У нього