Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Замерзло.
Поченґло повернувся, стрибнув у сани, свиснув візникові, візник ляснув батогом, запряг північних оленів задзеленчав, хруснув, смикнув і зник в імлі.
Квапливо простуючи за адресою, яку дав інженер Іртейм (морози міцнішали з кожним днем), у ритмі гучної задишки оберталося у голові одну думку: чи було це шахрайство?
Зрозумілося, що тут ошукується усіх, із самого початку, попри всі обіцянки правди й щирість намірів. Не в тому річ, що заміряється порушити слово, дане панові Порфірію, — бо ні. Але, може, незабаром такий намір постане: може, скоро все обернеться — правда замість правди — й так само щиро запланується якась велика брехня.
Замерзло, — але розморожується щоранку під помпою Котарбінського у Тесли. Далося слово й, може, його дотримається, — а може, й ні. М о ж е, й н і. У Літі не помітилося б у цьому жодного шахрайства, бо там нічого ні про кого не можна сказати з упевненістю єдиноістини, й кожен мешканець Літа добре про це знає. Але тут — дивляться і бачать: лютовець. Дивляться і бачать: а, це отака людина! С, з чого випливає D, з чого випливає Е, з чого випливає F. 2 + 2 = 4.
Шахрайство жодною мірою не вчинене; шахрайство м о ж л и в е. Навіть якщо до кінця триматися цієї само правди, — відбулося шахрайство, бо м о г л о с я не триматися, м о г л о с я її заперечити. Надалі можеться. Машини доктора Тесли чекають.
Щекєльніков безперервно озирався, наче й справді міг у цій сметанній імлі щось побачити. Підганялося його жестом, не марнуючи дихання на вигуки. Замерзли дихальні шляхи, мороз утискався крізь шарф у напіввідкриті уста. Плиннобарвні óбрази розбовтували форми імли й брил будівель, світло з їхніх високих вікон і від ліхтарів: у такому місті легко заблудитися, проте жоден лютовець не заблудиться. Зупинялося, терпляче чекаючи Щекєльніковa. Пошкодувалося за скупість: слід було найняти сани. Перехожі пересувалися характерним напівклусом, погойдуючись на майже негнучких ногах, роблячи короткі крочки. Іноді спершу чулися їхні хрусткі кроки, тріск грудок фірну й криги, перш ніж із веселкових хмар вирине дивнобарвний людський обрис.
Старі контори Горчинського містилися у будівлі колишньої прогімназії через одне перехрестя далі від вигину Анґари, в районі Знаменского. Солідна мурована прогімназія пережила Велику Пожежу; хіба що новим дахом укрили. Низька архітектура, датована часами до Криги, зумовила те, що за це не найгірше приміщення Горчинський платив усього лише символічну оренду. Він економив копійчину всюди, де міг. Тепер два нижні поверхи не винаймав, мабуть, ніхто, — коли спиталося про це сторожа, дідуся, промерзлого зусібіч, із червоними рубцями на білих, він тільки знизав плечима. Подумалося, що, може, він іще й німий, але пан Щекєльніков пробубонів йому щось на вухо, й дідусь запросив до грубки в покої на першому поверсі й відгорнув ганчірки з чола, показуючи тепер щось більше, аніж порубцьовані щоки, а саме одне сліпе око, примерзле повікою до нагноєного струпа, й вухо, мов клаптик фланелі, обвислий на сивий заріст. Пан Щекєльніков почастував дідуся махоркою: тут це найкращий рекомендаційний лист. Дідусь віддячив, добувши з-за лігва на печі пляшку самогону. Далося знак Чинґізові, щоб виявив повагу. Випилося раз і другий. Дідусь роззявив беззубі ясна й розмотав тужливу російську історію про багатство й занепад пана золотенького Авґуста Раймундовіча Горчинського з Великої Землі. За забитими дошками вікнами від Анґари й Ушаковки дув вітер. Світіні танцювали в роті в старого, як Іванові мушки в спорохнявілому дуплі. Запиталося його, чи залишився тут ще хтось зі старих працівників Горчинського. А де там! Усіх наче вітром здуло! Запиталося його, чи він пам’ятає, де люди пана Горчинського мали свої бюра. Чому ж не пам’ятати! Аякже, пам’ятає! Запиталося його, чи пригадує одного геолога, інженера Ґерославського, який так й отак виглядав. Еге ж, був такий. Покажете, де він работал? Щось узагалі зосталося від Горчинського й «Руд»? Цього я не знаю, мовить дідуньо, вони сиділи нагорі, де теперка канцелярії якісь і кабінети, які на аршины орендують. Як щось залишилося, то перенесли, певно, нижче. Блиснулося срібним рублем. Сторож вийняв з-під кожуха в’язку ключів. Візьміть, панове, лампи, там усюди темно, холодно й страшно. Щекєльніков запалив два старі гасові ліхтарі з тримачем угорі, жовтий, восковий блиск розповзся складом сторожового мотлоху. Темно, холодно, страшно — снував приспів-застрашку жах-дідусь — чуєте Ваші Величності, чуєте? Послухайте! (Блрумм, блруммм, блрумм, блруммм). Вони завжди поруч! Сімнадцять разів уже відтоді морозяник проходив крізь будинок гімназії. Уночі, як голову покладу на печі, я чую їх завдяки дрижанню кахлів: тупіт мамутів під підвалами.
Піднялося на поверх. Сторож відчинив двері в коридор. Усюди лежала снігова мерзлота й тьмяна крига. Погнуті, потріскані меблі, двері, витіснені з покручених одвірків, звивисті й розтрощені знизу, наче після проходження хвилі, яка й цеглу зі собою несе, на цьому усьому дрібніші меблі, що попримерзали в дивних конфіґураціях, — те, на що впало миготливе світло гасової лампи, оживало в тунелі післяльодовикової скульптури, ніби в кишківнику бурульника із оповіді пана Кожинського, що поглинув і перетравив у кризі тисячі предметів людської праці, плодів людського життя. Коридор був вузький, низький, мерзлота нашаровувалася тут роками, наростала, мов соляні нашарування. Зачепилося рукавом за покручену бурульку — кіготь ящерової лапи, що стирчав зі стіни. Мусилося спиратися на ці стіни, чоботи ковзалися, стопи з’їжджали із кривизн, щось ламалося і тріскало під ними з глухим хрустом — крижані кості. Дідусь вказував шлях. На вмороженому в стелю потрійному вішаку висіли канцелярські фартухи, замерзлі навхрест. Набряклий скам’янілим снігом письмовий стіл виповз на поріг свого кабінету й тут здох. Попробиваний сталаґмітами килим зосередився і вистрелив хвилястим горбом до клямки в дверях, заледенілих на ґраніт; не досягнув, крига зламала йому язика. Дві канцелярські шафи згідно упали, обблювавши одна одну томами документів, які так і замерзли між ними в подвійному струмені, униз чорною шкірою важких оправ, угору піною оголених сторінок. Дзиґар із циферблатом із зодіякального кола запав у щілину в стіні, стирчали тільки Бик, Баран і Риби, стрілка показувала на розбите вікно, за яким хмара веселкової імли поволі накручувалася на стовбур мороскляного ліхтаря. Сторож відімкнув наступні двері. В позбавленому вікон складі наприкінці коридору замерзли геометричні піраміди пачок, перев’язаних зеленим шпагатом. Кожна пачка — це півпуда різного шпарґалля, злютованого докупи морозом. Дідусь засвітив ближче, здер паморозь із однієї, другої, третьої картонної обкладинки, побачив печать із кирилицею.
