Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Панове перехрестили його, закрили йому повіки. Хазяйка доклала до печі. Підвелося. Філімон Романович Зєйцов, п’яний, як свиня, стояв навколішки біля ліжка й голосно хлипав, притиснувши щоку до руки покійного. Підійшлося, поглянулося востаннє на Сєрґєя Ачуховa. Не впізналося б його, настільки змінилися риси його обличчя, коли душа покинула тіло. Сперлося на високу раму ліжка, коли запаморочилося у голові. Відчувалося, обов’язково муситься сказати щось піднесене, промовити вагомі слова, а водночас малося ту певність, не затуманену алкоголем, що висловиться тут неминуче якісь блазенські дурниці, котрих потім соромитиметься місяцями й роками, а може, й усе життя. Хитаючись, немов одурманений цією смертю й цим смородом, — чи можна втягнути смерть у легені, немов опійні випари? — Відкрилося рота й…
Пан Щекєльніков вивів на вулицю. Протверезилося від морозу, ясного світанку й міського життя. Сонце ледь показалося з-за основи вежі Сибирьхожета. Пошукалося на небі чистих дахів і веж губернаторської Цитаделі з її тьмітлистими дзиґарями. Світінь на чорному показувала восьму годину. Слід їхати до Зимного Ніколаєвська на роботу. Пан Щекєльніков махнув, однак — у протилежний від Мармеладницы бік, у напрямку куполів Собору Христа Спасителя.
Чинґіз купив тьмічку й зник одразу в нефі. Сталося у притворе. Кроки квадратного здорованя розлягалися коротким відлунням у, мабуть, цілковито порожній святині. Й за кого ж він прийшов помолитися: за пілдсудчика, якого зарізав уночі, чи за Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa? Хрипкий смішок вирвався цього разу із-поміж зціплених зубів. Водячи рукавицею по стіні, з головою, нахиленою уперед, наче проти вітру, подріботілося углиб великої церкви, на схід, себто у світлу пітьму. Увесь неф аж до іконостаса заповнювали навперемін потоки тьмітла й світла. Адже не лише куполи, споруджені на пожертви іркутських хладопромышленников, але й більшість начиння і внутрішніх прикрас було виконано із дорогоцінного тунґетиту, із різнобарвних студіней крижліза, в золотих інкрустаціях. Тьмітло численних тьмічок, падаючи на тунґетит, відбивалося вогнистим блиском, — а він впливав у сфери сутіні, де розчинявся, наче молоко в чорнилі, — інше світло, чисте сонячне світло било крізь вікна, — проте й для тьмітла тут було прочинено вікна, що провадили просто в чорні пекельні глибини: дзеркала, симетрично розвішені між іконами. Тьмітло тьмічок віддзеркалювалося у них навсібіч — той, хто проходив великим порожнім простором від притвора до аналоя, той витьмінював довкола украй потворні світіні, від підлоги до високої стелі, в усі боки святині, на тисячу ікон і незліченні лики Бога й святих, увічнені на них.
Зійшлося чимдуж убік, присілося на лаві біля стіни. Лихий кислотний присмак наростав у роті, не було його чим сполоскати, висохла, мабуть, уся слина. Звідусюди споглядали тьмяні очі небесних постатей, широко розплющені у виразі сумного здивування. Христос Пантократор із головного яруса іконостаса простягав благословляючу руку зі схрещеними пальцями в жесті, яким стримував чи запрошував глядача, важко сказати з такої відстані. Ікона Спасителя Великого Архієрея у деісусному ряді — Бога на крижлізному престолі, з царями, бестіями й лютими біля ніг, — як і Мандильйон унизу, була виконана в тунґетитовій техніці з покровом із пухзолота. Точкові дзеркала скеровували на нього під гострим кутом зливу тьмітла, від якої Спаситель виринав у вражаючому вогні тунґетитового відмороку, в хмарі крижлізних веселок, обрисованный золотою лінією, в ореолі божественної білости. Важко уявити чіткішу символіку архітектури світла. Сховалося обличчя у долонях.
Чи мав Ачухов слушність? Чи це розпач? Вкусилося за язика. Але Сєрґєй Андрєєвіч дивився з іншого боку: не можна вірити в існування Бога, не вірячи в існування людини. Буття й Історія — Історія, себто істина про Буття у минулому, — є основою будь-якої релігії і моралі. А як поглянути зблизька, то й основою характеру людини. Розум може підсунути мільйон арґументів на користь неіснування, але вже те, що не ходиться по вулиці, ображаючи, лупцюючи й стріляючи в першого стрічного, — показує, що розуму тут замало. Кожне вимовлене слово, кожен жест і вираз фізіономії, і прийнятна поведінка — доводять могутність Історії.
Але навіть якби цього щиро праглося, — як можна, просто вирішивши це, почати існувати? Як можна свавільно перейти із небуття у буття?
Це прероґатива Божа, а не людська: божеств покликають до існування, а людей створюють.
Завдання набагато легше: увірувати у власне існування. Але як можна наказати собі вірити? Так само, як і віра в існування Бога, віра в існування людини є або спонтанною, або її нема взагалі. Чи знайдеться хтось такий, хто вислухає богословські арґументи, й — так, ви мене переконали, я хочу вірити, пштрик, et voilà — повірив? Та ж це абсурд!
Розкашлялося у рукавицю. Холодна гіркота заліпила стравохід. Образи Бога й святих споглядали крізь завісу тьмітла й світла. Хтось пройшов віддалік біля клиросов, світіні вибухнули на дзеркалах, на мить Собор Христа Спасителя заповнила нова архітектура контртемряви, образи Тайної Вечері з-над царських врат іконостаса засвітилися пухзолотом і літургійними барвами: червінню, блакиттю, зеленістю і жовтизною. Обернулося голову, обперлося до холодної стіни. Вірять не тому, що хтось їх переконав, а позаяк так замерзли. Ніхто в Краї Криги не втратив віру, й ніхто тут нової віри не набув. Єдине, на що можна сподіватися, то це на помпу Котарбінського й на щасливе підкидання монетки. А монументальні святині є наче твердими формами, в яких замерзає вода. Ой, не слід було заходити у церкву, чи хто бачив в Іркутську православного в Соборі Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну? Адже не проганяють їх вогнем і палицями, — але ніхто навіть близько не підходить, уражений очевидністю Істини й Омани. Слушно проводники Транссибу говорили: у краях Криги не може бути двох однаково істинних
