Olya_#1 - Володимир Худенко
«Боже — вона росла тут… ВОНА росла ТУТ»
Він відсахнувся від панорамного дисплею і вглядівся в Олю — та схилилась над головним і неуважно переглядала стрічки смоленських новин — інографіку та коротенькі ролики, в основному, здається, щось про шоу-бізнес…
— Скажи, — не втримався він, — а твоя мама, вона… також має якийсь стосунок до… злочинності?
— Мама? — Оля повернулась до нього, добродушно всміхаючись. — До злочинності? Ні, зовсім ні.
Здається, вона звеселилась.
— Мама — вона звичайний апатрид. Хоч і класний інженер. Взагалі-то от цю романтичну історію я б із задоволенням розказала, але, на жаль, мало що знаю сама — з тата, ясна річ, нічого було не витягти, але і мама стосовно цього не дуже говірлива. Але… Слухай.
Вона прихилилась до нього.
— Взагалі-то тато… ну як сказати? Ну, він ризикував своїм становищем.
— Справді?
— Так! Але вони покохали одне одного, і він на ній оженився — наперекір всьому. Вони навіть… Ну, наскільки я знаю, вони пробували жити звичайним життям, у Єльні. А потім…
Вона вгляділась у панорамний дисплей, і Макс простежив за її поглядом — там у низьких хмарах показались вершки хмарочосів та миготливе плетиво авіапотоків…
20.
Сам Смоленськ, або, як тут казали «Smolensk City», не викликав у Макса якихось особливих почуттів. Геть нічого автентичного в ньому не було — мегаполіс як мегаполіс. Не Мюнхен, звичайно, і вже ж не його рідний Бостон, а до отих колоніальних міст-континентів і рівняти нічого, та все ж… Ну, місто як місто — разів у два чи два з половиною зменш Вроцлав, і буде тобі Смоленськ. Єдина примітна деталь — зелених зон зовсім мало, хіба які вбогі алейки вздовж пішохідних доріг, поодинокі кущики попід стоянками, торговими центрами, гравістанціями… Та ще особливість — ота їхня Єльня. Своєрідне сіреньке передмістя, досить велике, низеньке, вкрай аскетичне. Переважали там невисокі будинки (рідко — вище двадцяти поверхів), але довжелезні, обрамлені інфолініями, майже зовсім без реклами, проте з позначками фірм на стоянках-дахах — ось тобі, мовляв, сектор RSK Group, ось Skytek Corporation, ось Okinawa Inc., Iowa. LLC, Union Cash, INN Entertainment, Al Anabar, Ball Aerospace, Voskhod. Net, Tyrell, Takashimaya Co., Soft Dreams Ltd…
А далі починалось місто як місто, звичайна тобі конгломерація — нема на що дивитись.
Проте Олю мов підмінили. Вона, здавалось, чхати хотіла на понурий мертвий Могильов, гнилі заболочені ліси, а тут оживилась, вовчі оченята сяяли. Вона крутила на всі боки головою, шпортала Макса і все тицяла пальцями в дисплеї… Ось вони заломили крутий пірует навкруг тонкого тьмяно-рубінового хмарочоса в низьких сизих хмарах, і вона затараторила:
— Ось дивись — це Royal Grand! Там у них казино і власна дрім-сітка, і там колись виступала Джесіка Гласс, прикинь? А ми з Тішкою, заціни, ми колись там трохи жили, в шикарному номері!.. Ну, не такому як у нас, але теж нічого, відривались на повну! Ну, прокручували справи, звичайно, але… Ну, нам тоді по п'ятнадцять років було — що ти хочеш? А он…
Ось вони прошмигнули над флуоресцентним куполом розважального комплексу, і Оля шпортонула Макса ізнов:
— Дивись, дивись! Це комплекс SMatch, ми малими набігали сюди з Єльні — хакали термінали і обжирались солодощами, рубались в ігрухи, закидалися дрімами… купити щось серйозне з нашими домашніми хаками було малоймовірно, але тусувались до світанку!.. Колись Тішку-дурнушку піймали з граймом і ледь не пристрелили на місці так я, прикинь, ВІДДАЛЕНО взяла в заручники там чоловік триста, поки та хвойда не змоталась… Мене тоді тато під арешт посадив, а Тішці…
Вона сміялась і плескала в долоні.
— Ось дивись, це хмарочос Iowa. LLC, його будували при мені — років тринадцять мені було… як мені хотілось тут жити!.. Блін, аж не віриться, що маю тепер хату у в сто разів крутішому!..
Отой у сто разів крутіший Олин хмарочос уже показався в мерехтливому плетиві авіапотоків, у низьких сіруватих хмарах — товстий і височенний, закручений у витончену спіраль відомчий хмарочос Skytek фірмового світло-салатового кольору. Оля, невимовно пишаючись, облетіла хмарочос, і «додж» виринув з тягучого пологу — стало добре видно, що різнобарвні концентричні спалахи по гранях темніших інфопанелей та світло-салатових дисплейних вікон — то не що інше, як мінлива голографічна реклама найновіших продуктів СкайАртс та їхнього «бідного родича» Soft Dreams Ltd. Об’ємні зображення з реклами плелися й тремтіли, займались та гасли, п’янили, мерехтіли, манили, манили й манили…, що-що, а справити враження «павукоподібні» добре вміли — це вже точно.
— То ти тут живеш, — шанобливо всміхнувся Макс.
— Так, — запишалась Оля. — Ну, тобто я живу у тебе, мій всемогутній Господарю, а так — маю тут апартаменти…
Макс пирхнув.
Вони шугнули над доволі просторою стоянкою на даху хмарочоса і повільно поповзли над нею в пошуках вільного місця. Аж тут Оля уважно вгляділась у головний дисплей і наблизила зображення… Скраю стоянки, одразу коло транспортних ліфтів, тинялась п’яти-шестирічна дівчинка в коротких салатових штаненятах та пухнастій чорній куртці з усміхненою Гретою-балаболочкою на спині. Дівчинка проходжувалась туди-сюди стоянкою і раз од разу, нудьгуючи, жбурляла перед собою іграшковий бол — той пролітав низенько над люмінесцентною розміткою стоянки, щоразу змінюючи її до невпізнаваності. Осьде бол шугонув у один бік, і вздовж його траєкторії по стоянці зацвів барвистий казковий луг із тендітними феями — вони пурхали над фантастичними квітами, махаючи прозорими крильцями… Осьо вже бол мчав назад до рук дівчинки, і луг безслідно зникав, гаснучи, а замість нього по стоянці плескались та переливались високі блідо-рожеві хвилі фентезійного океану — з них там та сям виринали красиві довгокосі русалки, пірнали ізнов у пінисту воду… Дівчинка в черговий раз піймала свій бол і підняла вгору кудлату голівку — струснула густими смоляними пасмами, примружила великі темно-карі оченята, вглядаючись у їхній завислий мобіль. Смаглява, чорноволоса, із кмітливими темно-карими оченятами й пухкими щічками — вона мала наскільки яскраво
