Olya_#1 - Володимир Худенко

— Мать чесная!.. А причесон то, причесон!!

Хлопчина окинув Олю дивним поглядом — так, немов тільки-но побачив.

— Чертова потаскуха… — вивела Оля радісно.

А хлопчина раптом тоненько верескнув тим самим чужим дівочим голоском і манірно затряс лівою рукою.

— Глазам своим не верю…

— Харош глоркать, чучундра!.. — так само сміючись, буркнула Оля. — Надо перетереть в реале…

Хлопчина видихнув із тоненьким сумовитим стогоном.

— Давай… в рыгаловке тут, через форти минетс — на крыше админкорпуса, барбосская столовка, Big Kahuna — помнишь?

— Помню.

— Че за красавчик?

Хлопчина хтиво зиркнув на Макса.

— Губу закатай, — пирхнула Оля.

— Окей, щас, хоть придушу тебя, дуру… оффлайн.

Хлопчина тонко видихнув і опустив руку, оглядівся.

— Ну я сныкаюсь пока, — мовив він уже своїм звичним голосом.

— Кранч? — мовила Оля.

— А?

Він спинився.

— Кто в городе щас?

— Имран.

— А в трущобах?

— Бардачи, — буркнув непривітно.

— Вы… только тут?

— Тут и в Ельне.

Оля розвернулась і поморщила чоло. Тоді знову взяла Макса за руку.

— Погані новини? — спитав він.

Вона мовчки кивнула.

Вони прошкандибали до ліфтів і спустились на нульовий поверх до складів, тоді піднялись в адмінкорпуси космодрому. Це була досить висока ярусна будівля, наполовину схована під фіолетовим захисним куполом. На даху одного з ярусів примостилась забігайлівка з великою голографічною вивіскою Big Kahuna Burger, що стрибала, крутилась, скочувалась вниз до посадкових смуг, розпадалась і знов збиралась у слова та емблему з рослим серфінгістом у гавайській сорочці.

Всередині було досить людно — по широкій залі з прозорими стінами одно сновигали люди в білих лабораторних та чорних інженерних комбінезонах з ядуче-фіолетовими бабками на спинах. Оля з Максом всілись за вільний столик, і Оля замовила їм по величезному бургеру з яловичиною, сиром та кетчупом, картоплю фрі та апельсиновий сік.

— Ти хоч певна, що ми тут не отруїмось? — усміхнувшись, спитав Макс, розглядаючи іконки голографічного меню. — …На біса такий величезний бургер?

Оля на те поманила його пальчиком, і він нахилився до неї.

— Ти ще не в’їхав? — спитала вона пошепки.

— Що?

— Тут усе НАТУРАЛЬНЕ.

— Що?

— Угу.

Вона задоволено кивнула.

— Почекай… скільки це коштує?

— Сам бачиш.

— Та це ж копійки!..

— Отож-бо.

Він похитав головою задумливо, а тоді вивів:

— Ти зуміла мене здивувати.

— Ну не все ж тобі… — огризнулась вона.

— Ти хоч уявляєш…

Він провів очима дрона і заговорив узагалі ледве чутно:

— Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?? Насправді…

— Думаю, що багато, — задоволено либилась вона.

— Та це… Пам’ятаєш ту суму, за яку ти єрепенилась восени? За окремий номер до кінця твого навчання?

— Ну приблизно…

— Разів у десять.

— Що разів у десять?

— Цей сніданок, якщо це дійсно натуральні продукти…

— Зуб даю.

— То цей сніданок разів у десять дорожчий, ніж рік проживання в тому довбаному готелі!

— Та ну? — Оля здивувалась.

— Цей бургер коштує приблизно як наша тачка!

— Не гони!..

— Угу.

Оля задумалась, а Макс став детально вивчати меню. Прогортав із хвильку, аж раптом відчув її руку на своєму плечі.

— Що? — спитав усміхнувшись.

— Треба дещо… — мовила вона задумливо.

І раптом бухнулась йому на коліна, обняла за шию і пристрасно поцілувала в губи — з язиком, з усіма справами… поцілунок тривав хвилини дві-три.

— Ти чого? — мовив Макс, віддихавшись, і ніяково всміхнувся.

— Так, контрзаходи, — махнула вона рукою і проворно зістрибнула додолу.

Всілась на свій гравістілець, підлетіла до столу.

Макс запитально позирав — Оля загадково всміхалася.

— Ну?

Врешті вона змилостивилась:

— Та чортиця стовідсотково спробує тебе зламати. Вже ж я її добре знаю… Тому трошки підлатала твій інтерфейс, забий.

І вона лукаво йому підморгнула.

18.

Бургер виглядав як бургер, пахнув як бургер і, стовідсотково, смакував як звичайний собі копієчний бургер будь-чийого виробництва — хоч Wendy's, хоч McDonald’s, а хоч і самої Burger Town Corporation. Ну, може, хіба (судячи з запаху) був трошки більше перчений. Проте…

Макс позирав на духмяний апетитний круглячок просто-таки зачаровано. Оля вже, безтурботно приплямкуючи, наминала свій, а він усе позирав і позирав… Тут вся справа була в психології. Коли ти знаєш, що нещасна розрізана навпіл булочка, підсмажена теляча котлетка та шматок плавленого сиру, перемазаний кетчупом, коштують, як твоя супернаворочена тачка, це, знаєте… по-своєму зачаровує. І якось навіть не хочеться отак просто і буденно ум’яти цілий статок, хочеться якоїсь… своєрідної урочистості.

— Чого не їси? — спитала Оля і апетитно сковтнула.

У неї вийшло «.ого е. иси ммм».

«Вперед», — подумав Макс і обережно взявся за теплі краї булочки.

Ні, запах був інакшим. Безперечно, інакшим! Булочка пахла стиглими пшеничними нивами. Так. І ще чогось молоком. Солодкавим, пінистим. А котлета… З котлетою найцікавіше! Окрім духмяних прянощів, від неї пахтіло… вогнем. Так, вогнем. Жаром багаття десь в глушині, в кудлатій тьмі ночі. Чогось так йому здалося, що неодмінно глушина, і кудлата тьма, і неодмінно — вогонь. Крихкі напівпрозорі жарини, їдкий полохливий дим і… Ще щось, щось струменисте, жагуче, пронизливе… що? Страх, біль, погоня, виття в полохливих ночах, життя і смерть… що ж це за запах? Може, так пахне… кров?

Яка нісенітниця! На бога, він чудово знав, що «промислове» м'ясо НІЧИМ не відрізняється від натурального, а такі от нехитрі булочки можна синтезувати ледь не з чистого енергену із будь-яким відтінком смаків і… Які ще, на бога, ниви, яке молоко і кров? Та все ж…

Він відкусив шматочок.

— Боже, який кайф!..

— Мм? — неуважно протягла Оля, приплямкуючи.

— Я …ажу…

— О,ивись!..

Вона кинула бургер на тацю і кивнула кудись у бік входу. Макс обернувся і вгледів, що прямо перед ганком (де, між іншим, не було ніяких парковочних місць), доволі безцеремонно розлякуючи перехожих, знижується бежевий McLaren-Northrop милої аеродинамічної компоновки. Це був швидкісний мобіль недавньої моделі — досить престижний, дехто з Максових знайомих досі літав на таких у США…

— Risuetsya shalava… — смішно прокоментувала Оля з набитим ротом.

Мобіль застиг у режимі зависання, і його дверці, видувшись, від’їхали вперед. З водійського місця скошеного салону пружно зістрибнув атлетичний кучерявий хлопчина в напівпрозорому спортивному комбінезоні, картинно розім’яв дужі плечі і пильно оглядівся навкруг. За тим із пасажирського місця неспішно встала невисока дівчина в короткому чорному халатику із зображенням тонкого лілового келишка на полі та в блискучих пляжних босоніжках на височенній платформі. Капюшон халатика покривав голову дівчини, але ось вона зробила пару лінивих, розслаблених кроків, і з-під капюшона показалось довге яскраво-синє пасмо… Кучерявий хлопчина слухняно рушив за дівчиною, а вже в