Сутінки - Стефані Маєр
Я застогнала.
— Що ти чув? Вираз золотавих очей потеплішав.
— Ти сказала, що кохаєш мене.
— Наче ти раніше не знав, — нагадала я, ховаючи голову.
— Все одно приємно чути. Я вткнулася обличчям у його плече.
— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.
— Ти — моє життя, — просто відповів він. Ми більше не потребували слів. Він гойдав нас у кріслі вперед-назад; тим часом у кімнаті розвиднилося.
— Пора снідати, — врешті-решт, як щось звичне, сказав він. Впевнена, хотів довести, що пам’ятає про людські слабкості.
Натомість я обома руками схопилася за горло й перелякано витріщилася на нього. Він отетерів від подиву.
— Попався! — тихенько загиготіла я. — А казав, що я погана акторка!
Едвард обурено насупився.
— Не смішно.
— Смішно-смішно, сам чудово знаєш, — я уважно поглянула у золотаві очі, щоб переконатися, що мені вибачили. Очевидячки, так.
— Мені перефразувати речення? — поцікавився він. — Людині пора снідати.
— Тоді так. Він перекинув мене через кам’яне плече, лагідно, але так швидко, що перехопило подих. Поніс униз сходами, я обурювалася, він не зважав. Випустив лише для того, щоб посадити на стілець.
Кухня, здається, ввібравши мій настрій, мала яскравий і радісний вигляд.
— Що на сніданок? — весело запитала я, на хвильку нокаутувавши Едварда.
— Ну, навіть не знаю. А що б ти хотіла? — на мармуровому чолі прорізалася зморшка.
Я вишкірилася, підстрибуючи з місця.
— Не переймайся, я сама потурбуюся про харч. Дивись, як полюю я.
Я знайшла упаковку пластівців і піалку. Налила молоко, взяла ложку, відчуваючи, що Едвард не зводить із мене очей. Поставила сніданок на стіл і завмерла.
— Тобі нічого не потрібно? — запитала я, не бажаючи видатися грубою.
Він закотив очі.
— Ти їж, Белло.
Я сіла за стіл, спостерігаючи за Едвардом і водночас відправляючи до рота першу ложку. Він пильно дивився на мене, вивчаючи кожен рух. Мені стало ніяково. Я хутко пережувала й заговорила, щоб відвернути його увагу.
— Які плани на сьогодні? — запитала я.
— М-м-м… — (Я помітила, що він ретельно добирає слова). — Як щодо знайомства з моєю родиною?
Я ледь не подавилася.
— Ти нарешті злякалася? — у голосі зазвучала надія.
— Так, — визнала я. Немає сенсу заперечувати, він бачить мої очі.
— Не хвилюйся, — самовпевнено вишкірився він. — Я захищу тебе.
— Я боюся не їх, — пояснила я. — Я боюся, що… не сподобаюсь їм. Хіба вони, скажімо так, не здивуються, що ти привів… когось як я… додому, щоб відрекомендувати їм? Вони знають, що я знаю про них?
— Ой, їм усе відомо. Знаєш, вони вчора билися об заклад, — він посміхався, та голос був різкий, — чи привезу я тебе назад, хоча не розумію, як можна закладатися проти Аліси. У будь-якому разі у нашій родині секретів немає. Це було б трохи складно, враховуючи мій хист читати думки, вміння Аліси бачити майбутнє…
— І здатність Джаспера, коли ти виливаєш йому душу, миттю підіймати тобі настрій…
— Ти уважно слухала, — схвально всміхнувся він.
— Час від часу я на це здатна, як кажуть, — скривилась я. — Аліса бачила, як я прийду до вас у гості?
Він відреагував дивно.
— Угу, — сказав він, знітившись, і відвернувся, щоб я не бачила його очей. Я заінтриговано втупилася в Едварда.
— Воно хоча б смачне? — запитав він, різко обернувшись, і заходився роздивлятися вміст тарілки, ніби глузуючи. — Чесно кажучи, на вигляд не дуже апетитно.
— Це, звісно, не розлючений гризлі… — пробурмотіла я, не звертаючи уваги на сердитий погляд. Хотіла б я знати, чому Едвард так відреагував на згадку про Алісу. Гублячись у здогадках, я не забувала швидко винищувати пластівці.
Він стояв посеред кухні, схожий на статую Адоніса, й відсторонено дивився у вікно у двір.
Потім перевів погляд на мене; на вустах розцвіла усмішка, від якої перехоплювало подих.
— Також гадаю, тобі варто відрекомендувати мене батькові.
— Він знає тебе, — нагадала я.
— Я маю на увазі, як твого хлопця.
Я підозріливо витріщилася на нього.
— Навіщо?
— Хіба це не обов’язково? — невинно поцікавився він.
— Я не знаю, — зізналась я. Мій досвід романтичних стосунків не давав достатньо матеріалу для узагальнень. Та й навряд чи звичайні правила застосовні до нас з Едвардом. — Знаєш, це не обов’язково. Я не очікую, що ти… Тобто, ти не повинен прикидатися через мене.
Він поблажливо посміхнувся.
— Я не прикидаюся.
Я підштовхнула залишки пластівців до краю тарілки, кусаючи губу.
— То ти збираєшся сказати Чарлі, що я твій хлопець, чи ні? — наполіг він.
— А ти — мій хлопець? — притлумила я внутрішнє бажання скулитися від думки, що Едвард, Чарлі й «хлопець» співіснуватимуть одночасно у часі та просторі.
— Мушу визнати, що слово «хлопець» щодо мене — досить умовна назва…
— У мене склалося враження, що ти, власне, щось більше, — зізналась я, втупившись у стіл.
— Ну, навіть не знаю, чи варто знайомити Чарлі з усіма кривавими подробицями, — Едвард потягнувся через стіл, щоб ніжно підняти моє підборіддя холодними пальцями. — Нам знадобиться пояснення, чому я проводжу тут багато часу. Не хочу, щоб шеф місцевого відділку Свон наклав на мене судову заборону.
— А ти проводитимеш? — запитала я, раптом розхвилювавшись. — Ти справді часто тут буватимеш?
— Тільки доки буду бажаним гостем, — запевнив Едвард.
— Я завжди бажатиму тебе, — попередила я. — Вічно.
Він повільно обійшов стіл, зупинився за десь за метр від мене, простягнув руку, щоб торкнутися щоки кінчиками пальців. Обличчя нагадувало згорнену книжку.
— Я засмутила тебе? — запитала я.
Едвард не відповів. На певний час, не скажу, довго чи коротко, спинив свої очі на моїх.
— Ти закінчила? — зрештою запитав він. Я скочила з місця.
— Так.
— Тоді одягайся — я зачекаю тут.
Вирішити, що вдягнути, було складно. Сильно сумніваюся, що існують книжки з етикету, в котрих є розділи з порадами, що вдягати, коли коханий вурдалак веде тебе додому, щоб познайомити зі своєю вампірською родиною. Яке полегшення бодай подумки вимовити це слово! Я усвідомлювала, що навмисно уникаю казати його вголос.
Кінець кінцем я зупинилася на єдиній спідниці — повсякденній, але довгій, кольору хакі. Зверху вдягнула темно-синю блузку, що колись заслужила Едвардів комплімент. Швидко зиркнувши у дзеркало, я зрозуміла, що зачіска нікуди не годиться, тому зібрала волосся ззаду у хвостик.
— Гаразд, — підстрибом помчала я униз сходами. — Я маю цілком пристойний вигляд.
Едвард чекав під східцями, ближче, ніж я думала; я впала просто на нього. Він підхопив мене, на кілька секунд затримав на відстані, потім раптово притягнув до себе.
— Ти помиляєшся, — пошепотів він мені у вушко. — Маєш неймовірно непристойний вигляд. Ніхто не може бути таким спокусливим — це не чесно.
— Так — спокусливо?! — здивувалась
