Сутінки - Стефані Маєр

Він зітхнув, похитавши головою.

— Яка ти дурненька! — ніжно притиснув він холодні губи до мого чола, і кімната завертілася навколо мене. Аромат його дихання забив памороки.

— Пояснити, як ти спокушаєш мене? — сказав він. Запитання було явно риторичне. Його пальці повільно помандрували вниз по моєму хребту, я шкірою відчула прискорення його дихання. Мої руки безсило притулилися до його грудей, у голові знову зашуміло. Він неквапливо схилив голову, холодні губи вдруге торкнулися моїх, дуже обережно, ледь розтулившись.

І тут я впала.

— Белло? — схвильовано запитав він, підхопивши мене й повернувши у вертикальне положення.

— Через… тебе… я… знепритомніла… — звинуватила його я крізь туман.

— Що мені з тобою робити? — застогнав Едвард у відчаї. — Коли я вчора поцілував тебе, ти накинулася на мене! Сьогодні зомліла!

Я слабко засміялася, дозволяючи його рукам підтримувати мене. Голова досі йшла обертом.

— Занадто, як на того, кому все добре вдається, — зітхнув він.

— У тім і біда, — ніяк не могла повністю отямитись я. — Тобі все вдається занадто добре. Занадто-занадто.

— Тебе нудить? — запитав Едвард. Він уже мав нагоду спостерігати подібне.

— Ні, це не схоже на минулу непритомність. Я не знаю, що трапилося, — засоромлено похитала я головою. — Здається, я забула, що треба дихати.

— Я не можу нікуди вести тебе у такому стані.

— Зі мною вже все гаразд, — наполягала я. — Все одно твоя родина подумає, що я несповна розуму, тож невелика різниця.

Якусь мить він уважно вивчав мій вираз обличчя.

— Колір твоєї шкіри зараз зводить мене з глузду, — ні з того ні з сього видав він. Від радості я зашарілася, відвела погляд.

— Послухай, я щосили намагаюся не думати про те, що на мене очікує, тому, може, ми нарешті поїдемо? — сказала я.

— Ти хвилюєшся не тому, що прямуєш на зустріч із цілою родиною вурдалаків, а тому, що боїшся не сподобатися їм, правильно?

— Абсолютно, — відрізала я, приховуючи подив від того, як вільно Едвард вживає власну видову назву.

Він похитав головою.

— Ти неймовірна.

Коли Едвард спрямував пікап за місто, я зрозуміла, що не маю жодної гадки, де він мешкає. Ми переїхали міст через річку Калава, дорога в’юнилася на північ, будинки пролітали повз нас, одні зникали з очей, інші наближалися. Потім вони взагалі закінчилися, ми поїхали через оповитий туманом ліс. Я саме намагалася вирішити — запитувати чи виявити терпіння, коли ми раптом повернули на ґрунтівку. Без жодного вказівного знаку, ледь помітну серед папороті. Ліс наступав на неї зусібіч; дорога проглядалася вперед не більш ніж на кілька метрів, велетенською гадюкою звиваючись навколо старезних дерев.

Та за кілька миль ліс порідшав, ми несподівано опинилися на невеличкій галявині, чи краще сказати — газоні? Втім, лісова напівтемрява не відступила; широке крислате гілля шістьох віковічних кедрів розкинулося над цілим акром землі. Безпечна тінь від дерев тягнулася прямісінько до стін будинку, що примостився поміж гілок, які затуляли від очей простору веранду, що ліпилася до першого поверху.

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

— Ого!

— Подобається? — усміхнувся Едвард.

— Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

— То як, ти готова? — запитав він, відчиняючи двері.

— Куди там. Пішли вже, — я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

— Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.

Едвард відчинив для мене двері.

Неочікуваний інтер’єр будинку здивував мене навіть більше, ніж вигляд зовні. Дуже яскраво, багато простору і повітря. Мабуть, спочатку тут було декілька кімнат, але на більшій частині першого поверху стіни знесли, щоб створити одну простору залу. Зовнішню задню стіну, що виходила на південь, повністю замінили на нову скляну, вкритий тінню від кедрів газон простягався, відкритий погляду, аж до широкої річки. У західній частині кімнати домінували масивні гвинтові кручені сходи. Стіни, висока балкова стеля, дерев’яна підлога й густі килими демонстрували багатство відтінків білого кольору.

Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.

Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю[14] епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.

— Карлайле, Есме, — перервав Едвардів голос нетривалу тишу, — познайомтеся з Беллою.

— Ласкаво просимо, Белло! — Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.

— Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.

— Будь ласка, називай мене Карлайлом.

— Карлайле, — всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.

Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.

— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.

— Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Так і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки — Білосніжку, наприклад.

— Де Аліса і Джаспер? — запитав Едвард, та відповіді не отримав — вони самі з’явилися згори на широких сходах.

— Привіт, Едварде! — екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна — для неї принаймні.

— Привіт, Белло! — сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був