Сутінки - Стефані Маєр

— Я знаю, що я їй не суперниця, — видихнула я на холодну шкіру. — У тім і біда.

— Звичайно, Розалія по-своєму гарна, та навіть якби вона не була мені як сестра, якби вони з Емметом не належали одне одному, вона ніколи не мала б одної десятої, ні, одної сотої тої привабливості, якою для мене володієш ти, — зараз Едвард говорив серйозно, замислено. — Майже дев’яносто років я вештався між своїми та між людьми… і ввесь час гадав, що я довершений у своїй самотності, не усвідомлюючи, чого шукаю. І не знаходив нічого, тому що ти не встигла народитися.

— Нечесно якось виходить, — прошепотіла я. Моє обличчя спочивало на його грудях, я слухала його дихання. — Мені не довелося чекати. Чому я маю так легко отримати бажане?

— Ти маєш рацію, — весело погодився він. — Точно, я повинен зробити це важчим для тебе. Він розтиснув руку, звільнивши мій зап’ясток лише для того, щоб дбайливо заграбастати його другою рукою. М’яко провів долонею по вологому волоссю від маківки до талії. — Тобі всього-на-всього доводиться ризикувати життям щосекунди, котру ти проводиш поруч зі мною, — звісно, цього замало. Тобі всього лиш доводиться іти проти своєї природи, проти людства… ну, чого це варте?

— Дуже мало — я не почуваюсь обділеною.

— Поки що, — у голосі його раптом забриніла давня печаль. Я зробила спробу відсунутися, щоб поглянути на його обличчя, та його руки тримали мої долоні міцніше за будь-які кайдани.

— Що… — почала я запитувати, коли його тіло напружилося. Я завмерла, він зненацька відпустив мої руки і зник. Я ледве не впала долілиць.

— Лежи на місці, — прошепотів він. Я не розуміла, звідки конкретно долинає у темряві голос.

Я закотилася під ковдру, скрутившись калачиком, як завжди сплю. Почула, як зі скрипом прочинилися двері й Чарлі крадькома заповз у кімнату, щоб перевірити, чи є я там, де маю бути. Я дихала спокійно й навмисно гучно.

Хвилина тягнулася невимовно довго. Я дослухалася, не впевнена, чи зачинилися двері. Потім мене під ковдрою обвила холодна Едвардова рука, вуста притулилися до вушка.

— Ти — жахлива актриса. Я б сказав, що ця кар’єрна стежка не для тебе.

— Прокляття! — пробурмотіла я. Серце ледве не розірвалося у грудях.

Едвард почав наспівувати незнайому мелодію. Схоже було на колискову. Він замовк.

— Заколисати тебе піснею?

— Ага! — розсміялась я. — Наче я зможу заснути, коли ти поруч!

— А раніше чудово спала, — нагадав він.

— Я не знала, що ти сидиш у моїй кімнаті, — холодно відказала я.

— Отже, якщо ти не хочеш спати… — почав він, не звернувши уваги на мій тон. У мене перехопило подих.

— Якщо я не хочу спати…? Едвард хихотнув.

— Що ти хочеш робити в такому разі? Так зразу й не скажеш.

— Я не знаю, — нарешті відповіла я.

— Скажеш, коли вирішиш.

Я відчула холодне дихання на шиї, відчула, як Едвардів ніс ковзає по моєму підборіддю, вдихаючи його аромат.

— Я гадала, ти став нечутливим до мого запаху.

— Якщо я можу втриматися від того, щоб випити вино, це не означає, що я не здатен оцінити його букет, — прошепотів він. — Ти пахнеш як квітка, як лаванда… чи фрезія, — додав він. — У мене течуть слинки.

— Так, коли хтось не каже мені, як смачно я пахну, у мене невдалий день.

Він розсміявся, потім зітхнув.

— Я вирішила, чим хочу зайнятися, — сказала я йому. — Хочу більше дізнатися про тебе.

— Запитуй, що заманеться. Я просіяла запитання в пошуках найважливішого.

— Чому ви це робите? — сказала я. — Досі не розумію, як ви можете так важко працювати над собою, щоб опиратися… своїй природі. Будь ласка, зрозумій правильно, я рада, що ти такий, як є. Просто не бачу, що змушує вас так чинити.

Перш ніж відповісти, Едвард завагався.

— Це хороше запитання, ти не перша, хто ставить його. Решта — переважна більшість представників нашого виду, які цілком задоволені своєю долею, — теж дивуються з нашого способу життя. Але бачиш… тільки тому, що ми… зазнали певного перетворення… не означає, що ми не здатні піднятися вище, вийти за межі приречення, якого жоден із нас свідомо не бажав. Не означає, що ми не можемо спробувати зберегти якнайбільше істинно людських рис.

Я лежала не рухаючись, охоплена благоговійним мовчанням.

— Ти спиш? — прошепотів Едвард за кілька хвилин.

— Ні.

— Це все, що ти хотіла знати?

— Ні! — закотила я очі. — Не зовсім.

— Що ще тобі цікаво?

— Чому ти можеш читати думки, чому тільки ти? Аліса бачить майбутнє… Як таке виходить?

У темряві я відчула, як він знизав плечима.

— Ми не знаємо напевно. У Карлайла є теорія — він уважає, що ми успадковуємо найсильнішу рису характеру з людського життя у наступне, де вона посилюється — як і наш розум та чуття. Він думає, що я, швидше за все, дуже тонко відчував думки людей навколо. А Аліса мала розвинений дар передчуття.

— А що отримали у спадок від людського життя Карлайл та інші?

— Карлайл успадкував здатність співчувати. Есме — вміння любити до нестями. Еммет успадкував могутність, Розалія — силу волі. Або баранячу впертість, дивлячись як сказати, — хихотнув він. — Джаспер — дуже впливовий. У першому житті він був доволі харизматичним, здатним впливати на людей навколо так, що вони приставали на його точку зору. Тепер він може маніпулювати людськими емоціями — заспокоїти цілу кімнату розлючених людей, чи, наприклад, навпаки — викликати збудження у апатичного натовпу. Це — винятковий дар.

Я виважувала неймовірні факти, котрі описував Едвард, намагаючись їх перетравити. Він терпляче чекав, доки я думала.

— Коли все почалося? Я маю на увазі, Карлайл створив тебе, але раніше хтось мав створити його, і так далі…

— Гаразд, а ти звідки походиш? Еволюція? Боже творіння? Хіба ми не могли еволюціонувати, як інші види, як хижаки та здобич? Чи коли ти не віриш, що світ міг виникнути сам по собі, у чому я теж сумніваюся, невже так важко повірити, що сила, котра створила ніжну скалярію та акулу, дитинча тюленя і кита-вбивцю, могла одночасно створити наші види?

— Скажи мені прямо — я дитинча тюленя, правильно?

— Правильно, — він засміявся, щось торкнулося мого волосся — губи?!

Мені хотілося обернутися до Едварда, подивитися, чи справді вуста торкаються мого волосся. Та я повинна добре поводитися; не хочу робити його життя важчим, ніж воно є.

— Ти вже засинаєш? — поцікавився він, перериваючи короткочасну тишу. — Чи у тебе є ще запитання?

— Мільйон-два знайдеться.

— У нас буде