Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Перекладач. Типово для нашого героя – про природні явища, навіть такі небуденні, як гейзер, він згадує лише тоді, коли вони впливають на хід подій.

Сподіватися треба, що материкові ще не звикли. Гур-р! Фонтан води з парою вирвався між кам'яних брил. Я, не дивлячись на всі боки, «рибкою» пірнув у човен і там, намагаючись не шуміти, ковзнув під настил носового майданчика. Ковзнув і завмер: на щастя, припасів там залишилося мало – одні витратили, інші на землю виклали, щоб під рукою були. Та частина човна, що на сонці, нагрілася непогано, подекуди смола виступила, дерево висохло, аж дзвенить. Останні теплі дні, якщо я щось розумію в прикметах. Я витяг з мішка кужіль, просочений жиром видри, і почав бгати його між днищем і припасами, припинаючи арбалетними стрілами замість цвяхів.

В отерських книгах написано (і Лонні-Рос те підтвердив), що речі, жиром видри просочені, можна погасити тільки білим піском, – у нас такого й близько немає, у нас навіть жовтий пісок, такий, як у маєтку Візі в місці, відведеному для купання, не трапляється. Наш пісок синій,[15] але на Теплому озері і його немає. У нас, правда, жир видри – ліки, але ми багато чого не знаємо про властивості речовин.

Однак якщо материкові здогадаються вирубати зайняту вогнем частину, то потім діру, можливо, зуміють закласти. Звичайно, латка з невисохлого лісу мало чого варта, але до Пристані дійдуть, а там полагодять ґрунтовно. Отже, треба, щоб якнайдовше не помітили вогню: тут кожна мить має значення.

Завершивши кріпити кужіль, я взяв вийняте із зорової трубки скло і направив на хвостик кужелі. Коли вона спалахнула, крикнув, як птах рафона – сам цей птах на долоні поміститься, а кричить голосно. І не встиг я порахувати до п'яти, як почувся звук, що жваво нагадав мені маєток Візі, де працівників звали обідати, б'ючи по казанку.

Вартовий лантухом осів на землю. Старший групи рвонув з-за пояса ріг і засурмив, гостро відчуваючи своє тіло, – куди встромиться стріла – у груди? У горло? У живіт? Стріли не було. Камінь із пращі розбив ріг ущент і зламав палець, але вже після того, як пролунали перші рулади – зрозуміють свої, все зрозуміють! Ще одного поранило в руку.

Четверо, що залишалися здатні до дії, рвонулися були до байдака – туди, де складені були щити, списи, луки, – і різко зупинилися: поруч із купою зброї стояв той, кого після невдалої пастки на вітрильнику інакше, ніж «маленький демон», ніхто з толсуортської дружини не називав. У руках у цього демона були два метальні списи – їхні власні. У зубах – меч. Для людей, що майже не вміють фехтувати, стати до бою без щита й обладунків значило напевно загинути. До того ж знову свиснула стріла – і ще один схопився за руку вище ліктя.

– Геть! – «Маленький демон» показав списом на зарості. – Туди забирайтеся!

«У зарості? Назустріч своїм? Ну, так ми свою справу, виходить, зробили! Навіть якщо вони встигнуть корабель пошкодити, то не втечуть. І проти всього загону не встояти чотирьом. Корабель виведуть з ладу? Навіть якщо ми на чужому судні повернемося, але привеземо в мішку голови, господар буде задоволений». – І толсуортці побігли – назустріч своїм основним силам.

Коли вони – вже всі разом – повернулися на берег, вся носова частина корабля перетворилася на суцільне багаття.

– Твоя була правда – їх на цілий десяток менше.

– Пішли вниз по річці й у вузькому місці засіли – щоб нас перестріляти, якщо сунемося в річку.

– Й інші туди ж пішли.

– Ага, стануть табором у вузині. Туп-туп на березі вузини.

– «Туп-туп»! Треба говорити «тобто».

– Думаю, вони й річку плотом перекриють.

– Ну й чому ти так думаєш?

– Сам би так учинив на їхньому місці.

– Ну, якщо ти сам, господарю… А якщо вони дурніші за тебе?

– Або розумніші.

– Розумніші – не страшно. Коли мій… лицар Шарль… був командувачем, він завжди боявся зустріти в бою ідіота: що-небудь таке утне, що й не розбереш. І, до речі, були б вони розумніші за нас – давно б зрозуміли, що за нашою компанією ганятися марно.

– Ну, від скромності ти не помреш.

– Чому ж? Цілком здатний! От як тільки хтось помре від скромності першим, так я відразу за ним.

– Ну, добре, Хайн-Лорі, поясни мені дві речі: що їм це дасть і чому ми не можемо піти пішки? В обхід?

Лонні наші жарти, безумовно, не подобалися.

– А ти коли-небудь у тайзі був?

– Уяви, був. Щоправда, в іншій.

– Отож-бо. Уяви: болото, чагарники, скелі. За ними знову зарості, знову скелі, знову болото. Зроду я не чув, щоб людина на своїх двох пішла з Теплого озера. Тобто можна, напевно. Але майже напевно втратимо кого-небудь. До того ж, якщо вони зрозуміють, що нас немає – спустяться на плоті річкою. І буде це набагато швидше. Тепер вони стануть від свого табору вивідачів насилати: щоб нас знайти. Наше завдання – вивідачі повинні знаходити сліди наші, але ні в якому разі не нас самих.

– І довго будемо гратися?

Я подивився на вершини гір, згадав прикмети, подумки прикинув швидкість течії:

– Довго. Місяць, не менше.

Спогади про той місяць не належать до райдужних. Хоча їм, ворогам нашим, було куди гірше. У нас кажуть: перед звіром сто двадцять п'ять стежок – для мисливців тільки одна. В Отері вислів інакший – злодій тікає однією дорогою, погоні доведеться перевіряти всі. Обидва вислови правильні, кожен по-своєму. Отож їм, переслідникам, більше нашого доводилось бігати. До того ж чотирьох чоловіків можна нагодувати, загарпунивши одну велику