Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц
Звернули ми в другий ліворуч приплив, відшукали підходящу для житла печеру – чого-чого, а цього добра вистачає, – і почав я думу думати: кого з жінками залишити? Шарль усім добрий, але в тайзі його самого захищати треба. Звик до чистих лісів, де страшніше за вовків звірів не буває. Лонні з цього погляду кращий, набагато кращий, але я йому все ж довіряв менше.
А мене ж, до слова сказати, така справа чекає – з пекла, напевно, легше вирватися. І з ким мені йти – з надійним чи з придатним? Та-а-ак, це ми потім з'ясуємо, якщо це «потім» буде, а поки що… Повільно, ніби випадково, я повернувся обличчям до чагарників.
– Не думай стріляти! Вуха наскубу! І взагалі, чого ви, хлопчаки, боїтеся?
* * *– Зазвичай, – Мелла сьорбнула прямо з бурдючка, – коли мій чоловік різьбить, – ледь помітна насмішка в голосі, – щось велике, то ні на що й ні на кого не звертає уваги, навіть на мене.
– Він неправий, мадам! – 3 Шарля аж іскри летять – ліс, чого доброго, спалить.
Нещодавно одружений, називається.
– Зрозуміло. Але зазвичай чоловіки цілком зроблені з вад, а в мого є й переваги. Добре, – взяла мене під руку, – ми пройдемося, а інші нехай почекають.
Відійшли ми, звичайно, недалеко. Вислухавши мою розповідь, чарівниця насупилася, переламала гілку, якою відмахувалася від комарів.
– Хочеш – вирішу справу? Для мене це просто.
Просто – як гілку переламати.
– Я сам.
Очі жінки спалахнула вогнем.
– Не вважай мене гордим, добре? Просто навколо мене і так багато дивного, ще самого чаклуном уважатимуть. А я хочу – просто. Я хочу, Мелло, – мені було важко назвати її на ім'я, відчувалося, та й дуже, що, при всій простоті звернення, переді мною – вища істота, навіть не тому вища, що здатна пересувати гори помахом руки, а своїм внутрішнім змістом. – Я хочу, Мелло, щоб усі знали: нападати на Хайнлорітайна… – Я завагався.
– Копати собі могилу, – тихо і сумно підказала чарівниця.
– Ні! – Я напружився і знайшов потрібне слово: – Виставляти себе на посміховисько.
Жінка хмикнула:
– Сил-то вистачить?
– Сподіваюся.
– Я теж. І щоб не сподіватися даремно – зараз піду з твоїми жінками, а повернуся з чоловіком.
Я подивився їй в очі:
– Але ж зазвичай ти його бережеш?
– Бережу, аякже! Тільки тырс тому ви мені не дали договорити. Звичайно як піде в роботу, так його звідти не витягти. Тепер же по сто разів на день тебе згадує, хвилюється. Чому я і тут, слова йому не сказавши. Так би мовити, перевіряю.
– Але ж ти можеш…
– Не можу. Ми з ним не брешемо одне одному. Думаю, ти і сам розумієш, що за людину, здатну кинути друга в біді, я б не вийшла. А твій план мені подобається.
Скільки років намагаюся привчити себе нічому не дивуватися, але ніяк не виходить!
– Я ж про план нічого не сказав і думок своїх…
– Думки друзів я не читаю ніколи. Але й те зрозумій: я не першу сотню років живу на світі, обстановку ти розповів, загальна ідея мені теж відома – чи важко до деталей дійти своїм розумом? – Помовчала.
– Вибач, якщо вийшло безцеремонно. Але – Тепле озеро, правильно?
* * *Ми повернулися до Білої і перший табір розбили на лівому березі, за сотню ліктів вище, ніж гирло притоки. Поки хлопці патрали вбиту по дорозі птицю, я ходив на руках. Походжу, сяду на ніс човна, взую на руки взуття іншої жінки і знову пішов на руках – на ноги мені тільки Сотінини черевики налазили.
– Я знав слідопитів, яких такий трюк не обдурить.
Я знову сів на човен:
– Сьогодні, завтра, навіть через два дні будь-який мисливець зрозуміє, в чому справа. Але, Лонні, днів через п'ять-шість мало цих слідів залишиться – чи кожен десятий відбиток вціліє? – Я говорив уривками: треба було віддихатися.
Як тільки птицю засмажили, накидали ми в багаття якомога більше шишок, щоб було більше золи – пожежі не буде: багаття горіло в ямі, як годиться, – і попливли. Ця подорож мені досі іноді ночами сниться: ми йшли вдень і вночі, двоє на веслах, третій на стерні, четвертий дрімає. Сон був, звичайно, поганий: вимоталися, та це, мабуть, ще слабко сказано. Крім усього, ми коли-не-коли робили помилкові стоянки. Харчувалися здебільшого купленою на Пристані сушеною рибою. Так що коли підійшли до Баранячої Голови, добряче схудли, та й синці під очима з'явились. Бараняча Голова – це гора біля самого Теплого озера. На вершині ми влаштували пост. Чекання розтяглося на вісім днів, так що часу відіспатися вистачило. Хлопці вже сумніватися почали, навіть Приятель, але я твердо знав, що все роблю правильно.
Якраз дев'ятого дня, ближче до полудня, Лонні-Рос піднявся на гору мене змінити.
– Цікаво, який термін ти визнаєш достатнім для перевірки?
– Ще півтырса. Спускайся вниз і скажи, що йде бойовий байдак. Я ще подивлюся, а потім приєднаюся до вас.
Справді, так і є: на носі човна голова птиці. Я знав, чув з самого початку, що загроза дістати нас на острові – імовірна.
– У нас часу дві доби.
– Чи не забагато рахуєш? – Приятель говорив отерською з сильним акцентом і часто неправильно будував фразу.
