💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Читаємо онлайн Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц
А такі безмовні істоти, вони начебто коти – вбирають негативну енергію.

…Капітан підійшов з посмішкою, у мене кулаки стиснулися: хотілося викинути за два борти одразу – за один голову, за другий – тулуб.

– Не намагайся змінити світ, господарю. Ти ж не зможеш взяти її з нами – так і поводь себе… – Шарль не договорив.

Погода гарна, вітер попутний, не дуже сильний. Жодних прикмет небезпеки. Попереду з'явились невеликі хмари. Не ті, що шторм віщують, – звичайні.

– Шарлю, я сам себе починаю боятися.

– Давно пора, між іншим.

Чого завгодно я чекав – тільки не такої відповіді.

* * *

– Ні, господарю, я не те маю на увазі, що ти зірвався вчора, – це якраз зрозуміло. Я… мій… лицар Шарль, одним словом, був знайомий… ну, так скажімо, теж із лицарем. І той, увійшовши в раж, розігнав сотню. Вони на одного поета облавою йшли. Сірано де Бержерак двох убив, трьох поранив, інші в різні боки. Уяви картину: дев'яносто п'ять від одного тікають.

Арфіаль. Маленьке «але»: його впізнали, ніс дуже примітний. І з цього моменту могли тільки намагатися роззброїти, адже пролити кров БАРОНА де Бержерака – це колесування на Гревській площі, тут і наймач заступатися не стане, він же їх на поета-простолюдина наймав. Але, звичайно ж, Сірано молодець. Одне те, що за чорну кістку в бійку кинувся, дорогого коштує…

– Річ, повторюю, не в цьому зриві. Я бачив – ти, здавалося, цілком із себе вийшов, але при цьому помічав усе до дрібниць.

Хіба? Мені здавалося інакше.

– Можливо, ти не пам'ятаєш тих дрібниць, які помічав, але вони були. Коли ви з берега поверталися, на перший погляд ти скидався на сновиду, але тільки на перший погляд. Адже я сходив на берег – так ти слід зауважив, хоч і був він осторонь від вашої дороги, і поки не переконався, що це моя нога, – не рушив далі.

Я повернення на корабель і зовсім не пам'ятаю, але те, що він говорить, – добре і правильно.

– З одного боку, начебто так і треба. З іншого, господарю, це вже… не впевнений я, що зможу пояснити, але таке виходить за рамки, людині відпущені. Знову ж таки, Візі розповідала служниці, а служниця мені, що ти продовжуєш усе помічати, навіть тоді, коли увага зайнята зовсім іншим. Можеш собі уявити, як вона цим вражена, якщо проговорилася прислузі.

Над нами пролетів птах невідомого мені виду.

– Зрозумій, господарю, людина хоч іноді забутись повинна, розслабитися.

– Не жив ти в тайзі, Шарлю.

– Не жив. Але якщо ти…

Я подивився в очі одному з двох друзів, які залишилися у мене.

– Ти сумніваєшся, чи я людина?

Мовчання. Мовчання точніше за всякі слова.

– Добре. Чи можемо ми змінити щось?

– Можливо. Не знаю. Може, я помиляюся, але мені здається – зараз головна небезпека в тому, що ти можеш… що ти можеш не витримати вічної напруги й зірватися. Не так, як учора, – по-справжньому. Постарайся на час плавання довіритися мені й Лонні. Повір: якщо команда замислить змову, ми їх і без тебе заспокоїмо. А ти відпочивай. Змусь себе багато спати. Пий, чорт забирай! Так, коли ми зійдемо на берег, тут ти будеш потрібен в найкращому стані, але поки що нам довірся – як ми тобі в лісах. Може, я і дурниці кажу…

Арфіаль. Та ні.

…Не знаю і я: чи зумів «розслабитися». Напитися вдалося ще раз, потім стало нудно.

* * *

Ми підійшли до берега в безлюдному місці. Галери зазвичай пливуть по дузі, вздовж дрібних острівців, де можна воду набрати, на щастя, і течія так іде, – ну, а наш вітрильник пішов навпростець. Я, однак, велів відвезти нас на Пристань – хоч у Лонні брови полізли вгору, але я не став пояснювати. (Не подобалося мені, як капітан прислухається, коли ми говоримо отерською. Іноді здавалося, – він щось розуміє. Або здогадується.)

Арфіаль. Чому ні? Досвідчена людина з жестів, з виразу обличчя зрозуміє багато чого.

…Пристань – це наше місто, одне місто на острові, хоча містом його не кличе ніхто, просто кажуть: «Пристань». Вона стоїть на березі затоки, там, куди течією виносить галери. Люди, що живуть там постійно, зв'язок зі своїми кланами якщо не втратили зовсім, то принаймні ослаб він. А тепер на Пристань зійшлося півострова. Кораблів чекають. Поки наші союзники – четвірка прикажчиків – відволікали увагу, ми кинулися до корінних жителів Пристані. Адже тут і з мого клану… колишнього є люди, та й вільні мисливці, як же без них? Сутички я не боявся: Пристань – місце миру, але не хотів балаканини. Тому й віддав два мечі за два човни та ще один за глечик із жиром видри і два мішки сушеної риби. Сам знаю, що дорого, казково дорого, але, плати я сріблом, невідомо, скільки б торгувалися. А так – рибалки ахнули: іншого випадку добути меч у них може й за все життя не статися. І ще в мене задумка була – знак залишити, розмови мені, поки ми тут, не потрібні, щоб не впізнали, а ось розмови про невідомого – коли цього невідомого слід прохолоне, – зовсім вже інша справа.

У той же день ми на двох човнах рушили на північ. Напевно, я справді дурний, але коли Шарлева дружина привела з собою в човен Сотіну, у мене вилізли очі на лоб.

– Є речі, яких не можеш ти, але зате можу я!

Ну Змійка!

* * *

Ми увійшли в Білу. У нас на острові, як я вже казав, немає випадкових назв: вода цієї ріки і правда здається білою. Річка нічия – п пониззя вважаються проклятими.

Відгуки про книгу Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: