Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко

Електростанцію і котельню розтягли, і ти жив при свічках, один, як у величезному склепі, серед безлічі мертвих кімнат.

Минав час. Уже давно ти цурався людей, знаючи однак, що про тебе в місті ходять різні чутки…

А потім вирішив виїхати звідти зовсім…

Ти востаннє прийшов глянути на свій старий дерев’яний дім, забитий дошками, потемнілий від часу. Ти згадуєш, як його зводили колись, як ви з дружиною часто приходили, щоб подивитися на теслярів, котрі весело стукали молотками, і вам здавалося в ті щасливі, вічні хвилини — ще ні в кого й ніколи не було такої прекрасної оселі…

Володимир Заєць

ВТЕЧА

Оповідання

Йти додому сьогодні, як і взагалі останнім часом, не хотілося. Спершу Мишко щиро вірив, що справжня причина його затримок криється в постійних робочих клопотах. Одразу ж після чергової доби він заїжджав у колону і, не дожидаючись напарника, мив машину, перевіряв рівень мастила й без кінця-краю регулював зазор у трамблері. Одне слово, діла вистачало.

Але сьогодні… Напарник прийшов раніше, ніж завжди, “Волгу” Мишко вимив ще біля поліклініки, мотор працював, як бджілка. З чистою совістю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнітила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сів на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарі. “Чому ж додому не хочеться? — думав він. — Може, ще не все зробив на роботі? А й справді! Ліве дзеркало треба замінити. Але ні. Вчора завгар сказав, щоб до закінчення кварталу про це й не мріяли”.

І тут Мишкові Ковальчуку, тридцятирічному водієві “невідкладної допомоги”, стало ясно, що останнім часом його геть перестали вабити до себе і будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, і їхня квартира — саме їхнє домашнє вогнище. Це була єдина причина його постійних затримок на роботі.

Він стурбовано повертів головою, мовби комірець надто стискав йому повну червону шию, і, надувши щоки, з силуваною бадьорістю видихнув:

— Трам-тарам-тарам!

Повз нього проходили водії, віталися, і їм трохи навдивовижу було бачити таким пригніченим цього завжди життєрадісного товстуна.

— То їдьмо вже, чи як? — вигукнув напарник Женька, крутячи ручку підйому скла у дверцятах.

— Авжеж, — якомога бадьоріше відповів Мишко і сам відчув у власному голосі сум.

Він сів у машину й до самого дому не зронив ні слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навіть розізлило Женьку. “Подумаєш, цяця! — з досадою подумав той. — Теж мені ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!”

— Дякую, Женю, — неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його під’їзду, і, забравши купу журналів “Химия и жизнь”, зачинив за собою дверцята.

— Їжте на здоров’я! — сухо відрізав Женька.

Мишко поволі, знехотя підіймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима під’їзду Ковальчук зупинився і цього разу вже без подиву зауважив: що ближче він був до своєї квартири, то більше псувався настрій. І з кожним кроком, з кожною сходинкою все більше неприємних, аж злих думок западало йому в голову.

Він поглянув угору, де громадилися бетонні блоки дев’ятиповерхового будинку, і невдоволено подумав: “Поверхи, поверхи… Люди, люди… Одні над одними, одні під одними, тиснуться одне до одного… Навіщо? Сплять, їдять, кохаються — і все це за якихось кілька метрів. Що в цьому гарного?”

Він тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязні до мешканців бетонних блоків не минало. І Ковальчук уже достеменно знав, коли й через що те почуття з’явилося.

Це сталося майже рік тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсі, надумав посадити під балконом садочок, розвести квіти. Він довго розчищав землю від будівельного сміття, тоді завіз кілька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанців, викопаних неподалік, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.

І за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тільки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бісили повчання і поради роззяв, які виходили на балкон покурити й розвіятись. Михайло підводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тоді з перебільшеною люб’язністю проказував:

— До чого ж я вам вдячний! І що б я робив без вашої помочі?

Усмішка поступово зникала з облич многомудрих сусідів, і вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу “шизофреніка”.

І все ж найприкрішим було не це. Вже за кілька днів через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в різних напрямках п’ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє— з обчухраними гілками й подертою корою — вціліли якимсь дивом.

Михайло не здавався. Він знову й знову насаджував дерева замість зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакільцями, натягнув на них дріт, і балконні коментатори одразу ж прозвали його куркулем і хазяйчиком, а до дільничного міліціонера полетіла анонімка, в якій невідомий автор з непідробним обуренням розмірковував про те, як то можна в нашій країні обгороджувати народну власність. Зрештою, дріт висів недовго: першої ж ночі хтось поперекушував його обценьками й невідь де подів.

А з балконів у сад полетіли недогризки, недокурки та інше сміття. Одного дня до Михайла з’явилася двірничка і, не пристаючи на жоден компроміс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навів у своєму садку лад, а як ні, то за порушення санітарного режиму буде накладено відповідний штраф. Двірничка була висока, жилава, чоло їй до самих брів прикривала квітчаста хустка, з-під якої меткі маленькі очі ненастанно винюшкували коридор, кухню і через відчинені двері — кімнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мірою притишувала різкість її слів та інтонації, і Михайлові здавалось, ніби вона звертається зовсім не до нього, а до котрогось із невиправних порушників порядку в будинку. Може, саме через те він не образився, а заходився доводити своє, емоційно притискаючи до грудей повні руки:

— Чого це сад мій? Для всіх садив… Він — спільний!

Але двірничку вмовити було неможливо.

— Самі садили — самі й прибирайте! — урвала вона, стуливши в посмішці губи, даючи зрозуміти цим, що вона теж не дурна і закони, дяка богові, знає не гірше за інших.

Після цих подій Мишко спохмурнів і перестав вітатися з сусідами. А ті теж скоро ухвалили, що “товстопикий із шістдесят третьої — скандаліст і зануда”, і мовби його й не помічали.

Згадуючи події