Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Бачите? — схвильовано звернувся Сокіл до академіка. — Це безумовно — він!

Микола Петрович урочисто сказав:

— Вітаю вас, друзі мої! Вітаю вас, мої товариші, що знайшли на Венері той самий загадковий інфрарадій, по який ми подорожували сюди!

— Інфрарадій?.. Це він? Оці камінці — інфрарадій?.. — Василь і Гуро розгублено дивилися то на Риндіна, то на Сокола. — Інфрарадій? Не може бути, щоб ці скромні камінці були могутнім і невідомим інфрарадієм, який ховає в собі незліченні запаси енергії.

— Так, це інфрарадій, — продовжував старий вчений. — Друзі мої, я навіть мріяти не дозволяв собі, що ми так швидко знайдемо його, та ще в такій кількості. Ви ж кажете, що там, у печері, чимало такого каміння? — спитав він у Гуро.

— Скільки хочете, — підтвердив мисливець, його люлька погасла, але він не помічав цього.

Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золоті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.

Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь?.. Оці непоказні камінці?.. Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним ввижався Василеві цей інфрарадій ще на Землі. Тоді фантазія хлопця малювала чудесні картини.

…Вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах спускаються в підземні озера.

І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати через спеку. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, — тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, у глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає, непритомний, його виносять з шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один. Від нього, і тільки від нього, залежить успіх дальшої роботи. Він знає це — і працює. І ось лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча й дорогоцінна, ллється по шахті. Це — інфрарадій, який здобув Василь!..

Або ще не так — інфрарадій може бути і не рідиною. Хай! Тоді перед очима юнака виникає інша картина.

…Знов робота в шахті. Обов’язково в шахті, бо загадковий інфрарадій мусить ховатися десь глибоко в надрах. І знову втомлені товариші кидають роботу, вони змушені відпочити, їм не вистачає сил, це обов’язково: ніхто не може бути таким упертим і витривалим, таким наполегливим і стійким, як він, загартований, рішучий юнак. І звісно, таки він, Василь, робить останній удар киркою. Відкривається велика-велика печера. І по середині її, заливаючи все своїм чарівним світлом, як велетенський самоцвіт, що в ньому буяє розтоплене золото й вогонь, граючи всіма барвами райдуги, лежить ясний і блискучий інфрарадій. До нього не можна наблизитись, він обпікає вас, блискавки пролітають в усі боки від нього, сині, зелені, червоні блискавки… Ось яким мусить бути інфрарадій!

— Чого ви так дивитесь, Василю? — звернув на нього увагу Риндін. — Не задоволені, що знайшли інфрарадій? Що таке?

Хлопцеві стало ніяково. Проте він не звик ховатися з своїми думками від Миколи Петровича. Він розповів Миколі Петровичу все, що думав. Риндін усміхнувся:

— Зовсім не обов’язково, щоб наш інфрарадій був таким, як ви його собі уявляли, Василю. Навпаки, це було б дуже погано. Ну, як тоді б ми повезли його з собою?

— Миколо Петровичу, все це, звісно, так, — погодився Василь. — Але як можуть такі-ось камінці давати, як ви говорили, енергію цілому заводові? Де та енергія? Звідки візьметься вона в цій каменючці?

Риндін пояснив:

— В цьому непоказному камінці ховаються незліченні запаси енергії. Деякий вияв цієї енергії ви вже відчули на собі, мій друже. Ваш опік — наслідок величезної активності інфрарадію. На щастя, ви не дуже довго перебували під його впливом, і цей опік легко буде вилікувати. Ви змажете його маслом і лежатимете в гамаці добу-дві…

— Ой! — скрикнув незадоволено Василь. — Аж дві доби?

— Можливо, доведеться полежати й більше, бо опік від радію дуже небезпечний, — продовжував Риндін, ніби не помічаючи незадоволення Василя. — І ваше щастя, друже мій, що ви несли ці камінці, коли були в скафандрі. Металева сітка, що вкриває його гумову тканину, трохи нейтралізувала вплив інфрарадію… Власне, не інфрарадію навіть, а якоїсь його солі, цебто значно менш активної речовини. Бо ці камінці, безперечно, не є чистий інфрарадій, а лише якась його хімічна сполука.

— Тільки сполука?

— Цього нам цілком вистачить. Сполуки інфрарадію для нас навіть безпечніше, бо вони, повторюю, менш радіоактивні. Я не знаю, яким способом могли б ми нейтралізувати чистий інфрарадій.

Він змовк, немов обмірковуючи цю можливість. Але, згадавши про запитання Василя, продовжував.

— Щодо енергії, то в цих непоказних камінцях стільки її, що ви, Василю, просто не можете собі уявити. Та навіщо я говоритиму все це? Вадиме, — звернувся він до Сокола, — принесіть, будь ласка, з хімічної шафи пробірку з слідами радію. Так, так, ту саму, що нею ми користувалися, вивчаючи інтенсивність космічного проміння. Давайте її сюди.

Старий академік насилу підвівся, спираючись на Гуро. Він узяв один з камінців, відділив від нього малесеньку, ледве помітну оком крихітку й поклав її на мармурову дошку.

— Зараз я, друзі мої, активізую цю хімічну сполуку інфрарадію з допомогою слідів звичайного радію. Ми поставимо їх один коло одного. Тільки… як би це найти спосіб вмить роз’єднати їх, якщо буде потреба? Ага, ось що! Борисе, ви можете пожертвувати для нашого досліду один з ваших шомполів?