Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Все гаразд, товаришу Гуро, — відповів він якомога веселіше, намагаючись потрапити в тон мисливцеві. — Тільки от ця тварина…

— Ось ми зараз поставимо їй крапку…

— Ви обережніше, вона, ця тварина, той…

— А ось побачиш. Ну, ти, ворушись!

Останні слова мисливця стосувалися вже потвори, що дісталася стіни і спинилася. Виступ затулив від неї постать мисливця. Вуси обмацували стіну, одна лапа щосили шкребла стіну, відриваючи велике каміння, скидаючи його вниз.

— Е, ні, так мені незручно, — промовив Гуро. Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері, потім гримнуло вдруге: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.

Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт і викараскаючись до виступу, на якому був Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, завищали маленькі потвори — діти страховища.

Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса гранату і підняв її у правій руці високо над головою.

— Ну, Василю, тримайся! — почув Рижко його голос.

Мисливець змахнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила потвору. Лютий рев відразу зник, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори посипалось каміння, струшене хвилею повітря, яка штовхнула й Василя.

Гуро знову сів на виступ і придивлявся.

Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи конвульсійно сіпались. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилась клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю й стіни.

— Бачив, як ставиться крапка? — спитав Гуро.

Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцирна голова страховища, де клацали щелепи, ворушилися довгі вуса, — тепер стирчали окремі шматки хітинового панцира, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє.

— Рушаймо тепер, юначе, — почувся знов голос Гуро. — Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось… Стривай, стривай.

Мисливець зручніше влаштувався на виступі і розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі.

— Тримай! — вигукнув він.

Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець був у руках Гуро.

— Так, — промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. — Тепер обв’яжи себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони не завадять тобі?

Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери.

— Здається, ні, — відповів він, — вони як ведмежата, тільки дуже великі.

Впираючись гвинтівкою, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:

— Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви вимкніть ваш прожектор, буде яскравіше.

— Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, — відповів Гуро. — Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, непогано. Ану, що з тими камінцями?

Він вимкнув прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.

— Так, цікаво, — мовив Гуро задумливо. — Мабуть, світло прожектора не давало мені помітити це раніше. — І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.

— Ну, годі розважатися, — наказав Гуро. — Іди, хлопчику, швидше.

Василь повільно вибирав шлях між брилами ґрунту і камінням, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавучання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.

Злякавшись, штовхаючи одна одну, тварини поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.

— Так, так, хлопчику, жени їх, — пролунав голос Гуро. — А от далі тобі буде важче. — Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Воно все ще здригалося, все ще корчилося.

Василь розгублено спинився. Але Гуро знайшов вихід:

— Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.

Нічого іншого не залишалося. Тіло потвори утворювало крутий схил від виступу, на якому стояв Гуро, до дна печери. Василь не вагався більше. Зціпивши зуби, він стрибнув на м’яке волохате тіло страховища. Воно здригнулося під його ногами. Василь відчув, що це тіло все ще живе, що життя не покинуло його цілком. Воно звивалося, немов намагалося скинути хлопця з себе.

Міцна шворка владно підтягла Василя вгору, полегшуючи йому путь. Ноги плуталися в кошлатій шерсті, що вкривала потвору. А це огидне тремтіння велетенського тіла! Василь відчув, як підгиналися в нього ноги. Він похитнувся.

— Сміливіше, хлопчику, — підбадьорював Гуро, що уважно стежив з гори за кожним кроком Василя, — Пам’ятай, що тобі залишилося вже небагато.

Ще десяток кроків, і Василь опинився під самим виступом. Гуро міцніше обперся ногами об каміння і потяг до себе шворку.

— Чіпляйся за ґрунт, за каміння, хлопчику!

Крутячись у повітрі, Василь наближався до Гуро, який спритними сильними рухами підняв його. Ось ноги Василя торкнулися стіни. Ось руки схопилися за краї виступу.

— Так, так,