Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Через хвилину Василь сидів поруч на кам’яному виступі і міцно потискував руку мисливця. Василь був дуже вдячний своєму рятівникові. Адже без допомоги Гуро він давно був би вже мертвий… Проте, дивлячись в енергійне, мужнє, мов виточене з каменя, обличчя мисливця, Василь відчував, що слова подяки не потрібні. Тому він лише потиснув руку Гуро, і в цей потиск намагався вкласти всі свої почуття. Але ось він, соромлячись, відвернув голову: йому здалося, що на очах його виступили сльози.

Гуро поклав руку на плече юнака.

— Нічого, нічого, хлопчику. Так іноді буває, що після гострих переживань нерви людини не витримують. Тобі треба відпочити. Але як ти сюди потрапив?

Василь стисло розповів про все. Гуро мовчки слухав, похитуючи за звичкою головою. Очі його неуважно стежили за камінцями в стінах і в стелі печери, що весь час займалися блакитним сяйвом, світилися, згасали в паузах розповіді Василя і знов розливали з себе світло, особливо яскраве тоді, коли Василь підвищував голос.

— Це, — сказав, нарешті, мисливець, — серйозна пригода. Звісно, все це сталося тому, що ти забув про свій передавач. Коли б ти відразу сповістив нас по радіо, що впав у яму, — хіба б ми не витягли тебе?.. До речі, ось він, твій передавач, — показав він собі за спину. — Пізнаєш?

— Де ж ви його знайшли? — здивувався Василь.

— Біля того підземного ходу, що ним я пішов. І взяв із собою, щоб тримати зв’язок з ракетою.

— Однаково ви не дістанете відповіді. Адже передавач ракети зіпсований, — зауважив Василь.

— Зіпсований, але не цілком. Він може подавати імпульси, що ми їх з тобою будемо чути, як коротке різке рипіння. Я так і умовився з Соколом, що він відповідатиме мені такими імпульсами на кожне моє повідомлення. Як бачиш, все-таки зв’язок, — усміхнувся Гуро.

— Звичайно, — радісно погодився Василь.

Гуро ввімкнув радіоапарат і голосно, чітко мовив:

— Товариші! Спішу порадувати вас. Ось, поряд зі мною Василь, живий і здоровісінький. Усе гаразд. Вирушаємо додому. Сокіл, прошу ствердити, що ви мене почули. Чекаю.

Обидва — і Гуро, і Василь — напружено чекали відповіді, умовних сигналів. Минали хвилини… Тиша. Не було чути жодного сигналу. Василь розгублено глянув на Гуро:

— Може, вони не чують?

— Не може бути, — різко відповів Гуро. — Виходячи з ракети, я сам ввімкнув приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті. Ану, скажу ще раз.

Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.

І знов минали хвилини. Передавач ракети мовчав.

— Що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?

Мисливець мовчки дозарядив магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було, рушаючи в дорогу, мати в гвинтівці повний запас зарядів. Потім він ще раз ввімкнув передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів було йому відповіддю.

Гуро вимкнув передавач, поклав руку на плече Василя і серйозно подивився на нього.

— Хлопчику мій, — сказав він схвильованим голосом. — Хлопчику мій, я ще нічого не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їй ніщо не загрожує. Виходити вони теж ніби не збирались. Але, якщо передавач корабля не відповідає, це значить…

— Їх немає на кораблі?

— Це єдине пояснення. Давай думати так. Вони напевно вийшли з ракети і ще не встигли повернутись. От і все.

— Але ж у них тільки один скафандр.

— Значить, хтось вийшов без скафандра. Микола Петрович казав, що без скафандра в атмосфері Венери можна пробути не більш як п’ятнадцять хвилин. А ми тут значно довше…

Василь помітив, як враз похмурнішало обличчя мисливця.

— Ходімо, хлопчику! — сказав рішуче Гуро. — Наші здогади однаково нічому не допоможуть. Хто знає, що чекає нас там…

Виразний помах руки, скерований вгору, закінчив його думку.

Василь піднявся, щоб іти, але враз скрикнув од болю.

— Що таке? — озирнувся Гуро.

— Не знаю… мені пече стегно й бік… — відповів Василь.

— Де?

Василь показав на ліве стегно.

— Ти забився?

— Ні.

Гуро задумався. Спритними рухами він обмацав усю ногу юнака, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Василь тамував стогін, закусивши губу: щось пекло його немов жариною, коли рука мисливця торкалася стегна.

— Всередині ноги нічого… нічого не болить, товаришу Гуро, — пояснював він. — Болить немов зовні, на шкірі…

— Дивно… що ж з тобою робити?.. Адже я не можу подивитись на твою ногу, вона в скафандрі… — Гуро все ще обмірковував. І ось він згадав щось. — Слухай, юначе, яку ногу тобі вкусив той кліщ? Пам’ятаєш, у ракеті? Чи не ліву?

— Ліву. Отут, — показав Василь трохи вище коліна.

— Хм… а тепер болить стегно і бік?

— Так.

— Невже кліщ був отруйний? Ну, все одно, треба якнайшвидше повертатись до корабля. Там подивимось. Ти зможеш іти?

— Спробую.

Пересилюючи біль, кульгаючи на ліву ногу, Василь пішов. Сильний пекучий біль не зникав. Гуро підтримував Рижка під руку; він примушений був посуватися повільно, відмовившись від своєї звичайної швидкої і спокійної ходи.

Василь намагався тамувати стогін, що іноді проривався. Тоді Гуро міцніше підтримував його і підбадьорював:

— Будь мужнім, хлопчику! Вже недалеко!

А навкруги блакитним сяйвом світилися, спалахували й згасали камінці — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка на кожному кроці готувала мандрівникам