Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тварину зустріти! Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета Венера! Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!

— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось іншого велетенського хижака?

— Ти не розумієш, хлопче мій. Хіба можна порівняти ту потвору, наприклад, з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красень, у нього закохатись можна. А та потвора, з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…

Проте Гуро був дисциплінованим. Микола Петрович висловив бажання привезти на Землю колекцію зразків тваринного світу Венери. І Гуро старанно виконував це бажання. Його колекція була чи не найбагатшою з усіх. Василь, лютий ворог комах, не міг без огиди дивитись на ту колекцію, але це було його особистою справою.

Крім того, і Василеві доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович саме на нього поклав обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все: кожну рослину, кожну тварину. Треба було зафіксувати справжній вигляд кожного живого представника флори чи фауни Венери.

Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, провадив метеорологічні і кліматичні спостереження. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилась у перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.

— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ кількістю опадів перебільшує майже вдвоє всі річні земні максимуми, його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки про породи міжгір’я.

Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали цілі шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!

Тиждень тому Микола Петрович під час вечері якось сказав:

— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої експедиції. Це просто нечемно з його боку.

Ця промова була вкрита оплесками.

Сокіл старанно шукав. Він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, він простежив усі виходи жилок-попутників, які свідчили про близькість ультразолота. Але дорогоцінний елемент усе ще ховався. Він був десь тут — це було ясно. Але де саме?

Іноді з ракети виходив сам Микола Петрович. Після випадку з павуком, після того пам’ятного дня, навіть Сокіл, що не дуже полюбляв зброю, виходив з корабля тільки захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями.

Такий самий пістолет висів на поясі під піджаком Миколи Петровича. Це дуже не пасувало до мирного вигляду старого академіка, до його сивого волосся. Але — що поробиш? Небезпека нової зустрічі з якоюсь невідомою потворою весь час почувалася. Щохвилини з хащів могло вистрибнути яке-небудь незнане люте створіння.

Ось чому Сокіл, навіть захопившись роботою, інколи тривожно оглядався. І почував він себе найкраще, коли біля нього був ще хтось з товаришів.

Цього разу Микола Петрович вийшов з люка, подивився на Сокола й гукнув йому:

— Вадиме, я пішов до складів. А Гуро й Василь мусять незабаром повернутися з печери. Ви поки що залишаєтесь тут один. Майте це на увазі.

Сокіл обернувся до академіка і красномовно показав на, свій заряджений пістолет:

— Будьте спокійні!

Микола Петрович пішов. Люк зачинився за ним. Сокіл повернувся до роботи. Сьогодні, здавалося, геолог майже зовсім спіймав «за хвіст» таємниче ультразолото. Воно було зовсім близько, воно мусило бути просто за кілька кроків від шукача. Жилка породи-супутника вказувала прямо на велику кам’яну брилу, що звисала на схилі урвища. Ультразолото мусило бути десь під брилою, Сокіл був певний цього.

Сокіл замислився. Звісно, найлегше було б висадити в повітря цілу брилу. Правда, осколки від неї легко могли б ушкодити стінки ракети. Висаджувати брилу окремими шматками? Надто довго, та й невідомо, на якій саме глибині ховається під нею загадковий елемент.

Зітхнувши, Сокіл знов узявся за кирку. Цілком можливо, що самородки ультразолота знайдуться десь тут, біля підніжжя брили. А що ультразолото мусить траплятися саме у вигляді самородків, Сокіл був теж певний. Про це говорив йому весь досвід бувальця-геолога.

Він устиг зробити всього кілька ударів киркою, як відчув якусь неприємність. Щось зв’язувало йому рухи, йому здавалося, що позаду нього хтось стоїть і пильно, настирливо дивиться йому в спину. Сокіл сказав роздратовано:

— Що то за звичка — прийти й стояти мовчки?

І відразу в нього майнула думка: щось надто швидко повернулися товариші з печери! А що на його слова не було жодної відповіді, то Сокіл нетерпляче озирнувся — і закам’янів.

Дивна, жахлива потвора наближалась до нього. Сокіл мимоволі відсахнувся і обперся спиною об брилу. На нього дивилися холодні прозорі очі, що вліплені були в коричневий панцир голови. З боків потвори повільно звивалися довгі жовті щупальці. Велетенські щелепи, схожі на криві гострі шаблі, готові були схопити й розірвати надвоє свою жертву.

Сокіл здригнувся: