Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Так, ніде й ніколи палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду подібної тварини. Проте хіба всі інші потвори, до велетенського павука включно, були відомі палеонтології?

Звідки він узявся тут, цей дракон? Напрям його руху розкривав цю загадку. Очевидно, він плазував з хащів, чимось зацікавившись у міжгір’ї. Плазував безшумно, як справжній хижак.

На добрий десяток метрів за потворою тяглося її тіло, як у химерної гадюки. Але гадюка не має ніг. А тут на тілі, складеному з багатьох сегментів, звивалося безліч ніг. Тіло тварини повільно посувалося, вуса звивалися в повітрі, і щелепи немов націлювалися, розтулюючись ширше й ширше.

Нарешті Сокіл зрозумів, що це за потвора. Закляклими пальцями, відстібаючи кришку кобури, де був у нього автоматичний пістолет, геолог прошепотів:

— Сколопендра… гігантська сколопендра!..

Так, це була велетенська багатоніжка, одне з найотруйніших створінь, що вбиває жертву з одного укусу. Так ось яку потвору бачив Рижко двічі з вікна ракети, ось який дракон зазирав тоді ввечері до них!..

Сколопендра посувалася до Сокола. Вона не поспішала, але й не змінювала напряму. Здавалося, що її широко розкрита паща весь час націлюється, щоб певніше схопити людину. Сокіл, нарешті, вихопив пістолет.

Зіпершись спиною об брилу, що позбавляла його можливості відступу, він спробував націлитися просто в голову страховища. Але ніколи в житті не був він пристойним стрільцем, ніколи не захоплювався стрілянням, і навіть постійні нагадування Гуро не впливали на нього. Особливо не годився він у стрільці тепер, коли заважало хвилювання, і дуло пістолета танцювало перед його очима.

Сокіл схопив праву руку лівою, щоб спинити її тремтіння. Але не допомагало й це. Тоді він, не цілячись, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що автоматична зброя стріляє безупинно, як кулемет, випускаючи кулі одну за одною, коли натиснуто її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї. Сокіл опам’ятався лише тоді, коли пістолет перестав стріляти.

«Що я наробив… більше ж немає зарядів!» — з одчаєм подумав Сокіл. Пістолет в його руці був тепер нікчемною іграшкою. Він не міг допомогти.

Геолог безпорадно озирнувся. Нема куди тікати. Велика брила перетинала шлях. Вона з трьох боків замкнула Сокола своєю вигнутою кам’яною поверхнею. Тільки внизу залишалася вузька щілина, куди можна було залізти сховатися. Та хіба не знайдуть його й там гострі щелепи сколопендри?..

Потвора поволі наближалась. Її довге блискуче тіло звивалось, ним немов проходили плавкі хвилі, що підіймали по черзі сегменти від далекого хвоста, який закінчувався двома гострими відростками, до широкої плескатої голови із страшними щелепами. Очі не відривалися від людини, вони стежили за нею, немов намагалися загіпнотизувати її. Так діє удав на свою жертву.

Сокіл щільніше притиснувся до заглибини брили, намагаючись врости в неї. Він почув, як треться метал його шолома об камінь. І водночас він виразно почув, як із скреготом клацнули щелепи потвори метрів за два від нього.

— Що робити?.. Що ж робити?.. — шепотів Сокіл, стискаючи свою єдину зброю, яка залишилася в нього — кирку.

Але якщо ця зброя і була придатна проти велетенського павука з його м’яким тілом, то що вона могла зробити проти гігантської сколопендри, закутої в панцир з хітину?..

Щелепи страховища знов розтулилися й стулилися. Сколопендра немов перевіряла свою огидну й жахливу зброю, її відділяло від Сокола всього півтора метра.

Геолог ще раз озирнувся в розпачі, подивився вгору. Над ним звисала скеля. І раптом, не вірячи своїм очам, він побачив на тій скелі постать людини в скафандрі. Людина схилялася повільно вниз, тримаючи руку високо піднесеною. Хто це?

— Лягайте! Лягайте! — почув Сокіл дзвінкий голос Василя.

Навіщо лягати?.. Але роздумувати було ніколи, бо щелепи потвори ще раз клацнули в повітрі біля геолога. Сокіл, як мертвий, упав на ґрунт і втиснувся в вузьку щілину під брилою.

Секунда загрозливої тиші — і гримучий вибух струснув його тіло. І знову стало тихо. Ні, не тихо: ось зовсім близько біля себе Вадим знову почув зловісне клацання жахливих щелепів. Ніщо не допоможе, зараз сколопендра схопить його!

«Кінець!» — блискавично подумав Сокіл.

Але ніщо не доторкалося до нього. Він несподівано почув радісний, схвильований голос Василя:

— Кінець! Вилазьте, товаришу Сокіл! Вилазьте! Кінець!

І знову клацання щелепів. Сокіл нічого вже не розумів: ось зовсім біля нього цей хижак, гігантська сколопендра, а Василь кличе його вилазити…

Василь наполягав:

— Та вилазьте ж, нарешті! Чи ви знепритомніли там?

Сокіл насилу примусив себе висунути голову — і зразу ж відсахнувся. Просто перед ним була голова потвори, жива й загрозлива. Щелепи її раз у раз змикалися й розмикалися. Але — дивно! Вони ні на міліметр не посувалися ближче. І очі потвори дивилися вже не на нього, як раніше, а кудись убік.

Обережно, боком, щоб не зачепити тих щелепів, не потрапити в них, Сокіл виповз із щілини, підвівся, все ще тримаючись за брилу. І тільки тепер він зрозумів усе.

Гігантське тіло потвори корчилося за кілька метрів від нього. Замість голови на кінці тулуба була широка рвана рана, з якої повільно витікало щось тягуче. Одірвана голова потвори лежала осторонь, біля нього. Чудовисько не вмерло відразу, хоч влучно кинута граната й одірвала йому голову. Тулуб його з незліченними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Голова потвори ще клацала гострими й кривими велетенськими щелепами, немов ще й досі намагалася схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала хвилину тому.

— От живуча тварина! — знов пролунав голос Василя, що спускався схилами міжгір’я до Сокола. — Дивіться, голову їй відірвало, а вона живе… Тільки ви не підходьте