Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

— Гей, вилазь-но!

Він поглянув угору, але там розпросторилося тільки безкрає небо.

«Певно, вчулося!» — подумав будівельник і знову опустив голову.

А звідти, звідки чувся голос, упав мало не на нього камінчик. Але той не звернув на це уваги, милуючись містом, що день у день гарнішало.

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Скориставшись нагодою, чоловік придбав досить дешево квартиру.

— І сполучення зручне, та й платня помірна…

Квартира не дуже велика, та для одного цілком достатня. Однак звикнути до нової квартири перешкоджала одна обставина.

А саме — сусідка. 27—28-річна, небалакуча, чемна жінка; працює вона, схоже, в якійсь фірмі. Не можна сказати, що не приваблива, але й не красуня. Живе собі безтурботним життям.

Чоловікові життя таким не видавалось.

Як тільки наставала ніч, за стіною починалася балаканина. Скоріше за все, то вона зі своїм хлопцем базікають собі опівночі. Чоловік вагався.

— Невже будинок зведено на скору руку?

Зовні, та й усередині, будинок виглядав досить солідно збудованим. Зрештою, при такій платні за квартиру, можна заплющити очі й на те, що перегородки між квартирами затонкі. А були б вони ще тонкішими, можна було б, напевно, чути зміст розмови в сусідній квартирі. Однак чутно було тільки гомін, під який заснути неможливо.

— Хто ж може бути цей балакун?

Ні йдучи на роботу, ні повертаючися додому, чоловік не бачив, щоб хтось виходив чи заходив у сусідню квартиру. Напевно, цей тип уникає зустрічі з людьми.

Будь ласка, ваша справа, але ж ця балаканина серед ночі діє на нерви. Якби хоч музику ввімкнули — не так дратував би звук голосів.

Недосипання стало позначатися й на роботі.

Згодом чоловік узагалі почав страждати від безсоння, почувався виснаженим.

А якщо спробувати поговорити? Можна було б застосувати якісь звукоізоляційні матеріали з обох сторін стіни — і я б спокійно відпочивав і вони могли б скільки завгодно розмовляти.

Чоловік пройшов у кімнату, подзвонив у двері сусідки. Жінка відчинила.

— А, сусіде, будь ласка, проходьте.

— Вибачте, що я оце так…

Пройшовши в кімнату, чоловік сів на стілець. Жінка промовила:

— А я саме хотіла поговорити з вами.

— Ось як? Тож добре, що я завітав.

Чоловік зрадів: ну тепер можна буде спокійно домовитись.

— Мабуть, вас турбує, що відбувається вночі?

— Так. Ви розумієте…

— Дійсно, розмови за стіною дуже чутно і це не може не заважати.

— Згодна.

Жінка, схоже, мислить адекватно. Зазвичай люди, окрім себе, нічого не бачать.

— І заснути, за таких обставин, дуже важко.

— Саме так.

— Я вважаю: в певному віці чоловік і жінка починають зустрічатись, і чинять так, як вважають за потрібне — тут нема нічого поганого. Але, при цьому, необхідно поважати й інших людей.

— Так, повністю з вами згодна. Тому я би хотіла запропонувати, з обох сторін стіни зробити звукоізоляцію. Можливо, таким чином, ми не будемо заважати одне одному.

— Я також про це думав! Дуже радий, що ви це запропонували.

— От добре, що ми можемо порозумітися.

Жінка звернулась до сяючого від радощів чоловіка.

— Отже тепер про спокійний сон можна не турбуватись. А можна вас запитати.

— О, прошу, прошу.

— А хто та жінка, з якою ви ведете розмови до пізньої ночі?

Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya, 1980.

© Дмитро Москальов, переклад, 2007.

— Ви, як завжди, вчасно, Уотсоне! — мовив Холмс безбарвним голосом, коли я знічев’я завітав до нього в контору. Замість привітання я поцікавився:

— Чого це ви такі похмурі?

— Та бачите, мої фінансові справи останнім часом дещо погіршились. До речі, не позичите дещицю, якщо маєте?

Я скрушно махну рукою:

— Де там! У самого вітер у кишенях. Та й не звик я з’являтися сюди при грошах. От коли їх нема, зазирнути до вас — найкращий рятунок від нудьги. І сьогоднішні відвідини — не виняток. От тобі й маєш! Вам, здається, зрадила ваша славетна логіка!

— Що за… — згукнув був Холмс, але урвав і тільки глибше вгруз у крісло, похню плено й відчайдушно запалахкотівши люлькою. Вигляд він при цьому мав досить ку медний. Незле б зробити про нього комікс. Видавництво «Шпинат», гадаю, не відмовилося б.

За дверима почулися кроки. Холмс підхопився на рівні й, не випускаючи люльки з рота, жваво відзначив:

— Ага, пахне грубою рибою! Певен, що не помиляюсь!

— Звідки така певність?

— Кроки то наближаються до дверей, то віддаляються. Отже, відвідувач вагається: ввійти, чи ні. Та й хода виказує, що в нього катма грошей. Бо в кого гаманець повний, той ступає поважно. Не те, що наш нерішучий гість.

— Справді, міркування цілком логічні. Але якщо відвідувач без грошей, яка ж це «груба риба»?

— Не сумнівайтеся, Уотсоне! Багатії скнаристі. І не полюбляють розлучатися з грішми. А в злидаря слабинка: в нього тільки й думки, що про гроші, він прагне легкої наживи. Граючи на цьому, можна робити