Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Він поглянув на Ніка.

— Це симптоми звичайної застуди, грипу та пневмонії. Усе це лікується, Ніку. І якщо пацієнт не надто юний, старий чи ослаблений попередньою недугою, антибіотики приборкують заразу. Та тільки не цю. Пацієнти захворюють одразу чи поступово. Це не має значення. Ніщо не допомагає. Вона розгоряється, відступає, знову наростає… недуга посилюється, набряки збільшуються, і врешті- решт настає смерть… Хтось помилився… І вони намагаються все приховати.

Нік із сумнівом глипнув на нього, загадуючись, чи правильно він прочитав слова по губах лікаря, чи Соумз, бува, не марить.

— Схоже на маячню параноїка, так? — запитав Соумз, дивлячись на нього зі слабкою усмішкою. — Знаєш, раніше мене лякала параноїдальність молодшого покоління. Вони постійно бояться, що хтось прослуховує телефони… слідкує за ними… робить комп’ютерні перевірки їхніх досьє… аж ось з’ясовується, що вони мають рацію, а я помилявся. Життя — гарна штука, Ніку, однак виявляється, що похилий вік бере з твоїх любих-милих уявлень та забобонів надто велику плату.

«Що ви маєте на увазі?» — написав Нік.

— Жоден телефон у Шойо не працює, — сказав Соумз.

Нік не второпав, чи то відповідь на запитання (Соумз лише ковзнув поглядом по його нотатці), чи лікар перейшов на іншу тему — він подумав, що від гарячки думки в Соумза могли розлетітися по всій голові.

Лікар поглянув на спантеличене обличчя Ніка, і йому здалося, що глухонімий не повірив.

— Так і є, — мовив він. — Пробуєш набрати міжміський номер і чуєш записане повідомлення. Більше того, два виїзди з Шойо біля застави перекриті бар’єрами з написами «ДОРОЖНІ РОБОТИ». Однак жодних робіт. Лише бар’єри стоять. Я там був. Гадаю, бар’єри можна відсунути, і цього ранку дорожній рух на заставі доволі млявий. Та здебільшого там їздять військові машини. Вантажівки та джипи.

«А як щодо інших доріг?» — написав Нік.

— Трасу 63 на східній межі міста розрили: міняють дренажну трубу, — сказав Соумз. — І схоже на те, що на західному виїзді трапилася страшна аварія. Дві автівки поперек дороги, проїзд повністю заблоковано. Там поставили димовухи, однак не видно ні поліцейських штату, ні евакуаторів.

Він замовк, дістав носовичок, висякався.

— Робітники на заставі працюють дуже повільно — так казав Джо Рекхем, він живе неподалік. Я був у нього години дві тому — оглядав їхнього хлопчика, йому дуже паршиво. Джо сказав, що, на його думку, дорожники на заставі — це насправді військові. Байдуже, що вони носять комбінезони дорожньої служби штату та їздять на штатній вантажівці.

«Чого він так вирішив?»

— Дорожні працівники не віддають честь один одному, — сказав Соумз, підводячись.

Нік також звівся на ноги.

«Польові дороги?» — начеркав він.

— Може вийти, — кивнув Соумз. — Та я лікар, а не герой. Джо сказав, що в кабіні тієї вантажівки він помітив зброю. Армійські карабіни. І якщо хтось спробує виїхати з Шойо путівцем, а там вартові — хтозна? І що втікач знайде за межами міста? Повторюю: хтось дав маху. І тепер вони намагаються все приховати. Божевілля. Божевілля. Звісно, новини про це просочаться, і зовсім скоро. А скільки людей тим часом сконає?

Перелякавшись, Нік просто дивився, як доктор Соумз повернувся до автівки й повільно сів за кермо.

— А ти, Ніку? — сказав Соумз, визирнувши у вікно. — Як почуваєшся? Морозить? Чхаєш? Кашляєш?

Нік похитав головою.

— Спробуєш вибратися з міста? Гадаю, якщо підеш полями, то, може, й утечеш.

Нік похитав головою та написав: «Ті чоловіки замкнені в камерах. Я не можу їх просто кинути. Вінс Хоґан захворів, однак двоє інших наче в порядку. Принесу їм сніданок і піду провідаю місіс Бейкер».

— Дбайливий ти хлопчина, — сказав Соумз. — Таких небагато. А парубків, які зберегли почуття відповідальності в нашу епоху деградації, ще менше. Вона це оцінить, Ніку, я знаю. Містер Брейсман, методистський священик, казав, що також зазирне. Боюся, до вечора йому доведеться відвідати чимало домівок. Обережніше з тими в’язнями, гаразд?

Нік серйозно кивнув.

— Добре. Спробую провідати тебе після обіду.

Він перемкнув передачу й поїхав геть — стомлений, зіщулений старий із червоними очима. Нік провів його стурбованим поглядом, а тоді рушив до придорожнього кафе. Було відчинено, однак на роботу вийшов лише один із двох кухарів, троє з чотирьох офіціанток також не з’явилися на зміну із сьомої до третьої. Замовлення несли дуже довго. Коли він повернувся до в’язниці, Біллі з Майком виглядали страшенно переляканими. Вінс Хоґан марив, і до шостої вечора його не стало.

Розділ 19

Відтоді, як Ларрі бував на Таймс-сквер, минуло стільки часу, що він очікував побачити це місце інакшим, магічним. Усе виглядало б меншим і водночас кращим: буйна, смердюча й іноді небезпечна життєва енергія цього місця не лякатиме його, як у дитинстві, коли він пробирався сюди сам чи з Бадді Марксом, щоб сходити на подвійний кіносеанс за 99 центів або повитріщатися на блискуче барахло у вітринах крамниць, зазирнути до аркад і більярдних зал.

Однак усе здавалося таким самим, і цей ефект був аж надмірним, адже дещо й справді змінилося. На розі, одразу біля виходу з метро, стояла газетна розкладка, а тепер її не стало. За півкварталу звідти колись сяяла вогниками й дзеленчала аркада з дешевими ігровими автоматами та небезпечними на вигляд молодиками — ті забіяки грали в «Ґоттліба на безлюдному острові» й «Космічні перегони», а з куточків губ у них звисали цигарки. Тепер там був «Орандж Джуліус»[91]. Біля входу крутилася ватага чорношкірих юнаків, і їхні тіла нижче пояса плавно вигойдувалися, немов десь неподалік грав джаз — джаз, який можуть уловити лише чорні вуха. З’явилося більше масажних салонів та кінотеатрів для дорослих.

Однак за великим рахунком площа лишилася такою самою, і Ларрі зробилося сумно. Єдина справжня відмінність лише погіршила стан речей — тепер він здавався собі туристом. Та може бути, що й корінні нью-йоркці почувалися на Таймс-сквер туристами-карликами, яких постійно тягне глянути вгору й почитати електронні табло. Він не міг сказати напевне, бо забув, що таке бути єдиним цілим із Нью-Йорком. Перевчатися заново йому не дуже хотілося.

Того дня мати не вийшла на роботу. Протягом останніх кількох днів вона змагалась із застудою й уранці прокинулася з жаром.