Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— У новинах нічого такого не казали.

— У наших газетах лише писали, що варто закупитися протигрипозними засобами, ото й усе. Однак ходять чутки, що то військові недбало поводилися зі своїми пробірками. Страшне!

— Та люди просто лякають одне одного.

— А там, де ти зараз, такого нема?

— Ні, — сказав Ларрі й одразу ж згадав материну застуду.

І хіба в метро не чхали, не кашляли направо-наліво? Він іще тоді подумав, що вагон скидається на палату з туберкульозниками. Однак у кожному місті вистачає перехожих, які чхають та сякаються. Йому сяйнуло, що віруси застуди дуже товариські за своєю суттю. Їм подобається ділитися багатством.

— Самої Джейні немає, — вела далі Арлін. — Сказала, що в неї гарячка й лімфовузли набухли. А я гадала, що ця стара шльондра занадто крута, щоб хворіти.

— Три хвилини скінчилися, повідомте про завершення розмови, — перебив її оператор.

— Ну, Арлін, я повернуся десь за тиждень. Зберемося, посидимо.

— Я не проти. Завжди хотіла потусувати зі справжньою зіркою.

— Арлін, а ти, бува, не знаєш чувака на прізвисько Дьюї Димовуха?

— Ой! — наполохалася вона. — Оце так! Ларрі!

— Що?

— Дякувати Богу, що ти не поклав слухавку! Я таки бачила Вейна десь за два дні до того, як він ліг у лікарню. Геть забула! От йо!

— Ну то що там?

— Конверт. Він сказав, що це тобі, і попросив потримати з тиждень у касі біля грошей або віддати тобі, як побачу. Сказав щось типу «йому страшенно пощастило, що забере він сам, а не Дьюї Димовуха».

— Що всередині? — Він переклав слухавку в другу руку.

— Хвилинку. Зараз гляну, — мовчанка, а тоді почулося, як Арлін розриває папір. — Це чекова книжка. «Перший комерційний банк Каліфорнії». На рахунку… вау! Понад тринадцять тисяч доларів. Якщо ти мене не пригостиш, я тобі голову відкушу.

— У цьому не буде потреби, — сказав він, либлячись. — Дякую, Арлін. Притримай для мене цей конвертик.

— Ні. Я кину його до канави. Козел.

— Чудово знати, що тебе люблять.

— Ларрі, ти нестерпний, — зітхнула вона. — Я покладу її в конверт і напишу на ньому і твоє, і своє ім’я. Так ти мене точно не кинеш.

— І не збирався, солоденька.

Вона поклала слухавку, й одразу ж з’явився оператор, вимагаючи ще три долари для «Ма Белл». На обличчі в Ларрі й досі вигравала широченна дурнувата усмішка, і він охоче згодував монети в шпарину.

Зиркнув на центи, розсипані на полиці телефонної будки, узяв четвертак і кинув його в автомат. За мить задзвонив телефон матері. Перший імпульс — поділитися гарними новинами, а другий — когось ними прибити. Ларрі гадав, — ні, він дійсно в це вірив, — що зараз ідеться винятково про перший випадок. Він хотів розказати, що знову став платоспроможним, порадувати їх обох.

Усмішка на його губах почала потроху згасати. Телефон дзвонив і дзвонив. Можливо, вона таки вирішила вийти на роботу. Ларрі згадав її червоне, розпашіле від гарячки обличчя, кашель, чхання й примовку «Чорт!», яку вона нетерпляче випльовувала в хустинку. Ні, на роботу вона не вийшла. Насправді він не думав, що їй стало б на це сил.

Ларрі поклав слухавку. Повернувшись, дзенькнув четвертак, і він на автоматі забрав його з комірки. Ларрі вийшов із будки, підкидаючи в руці монети. Побачив таксі, зупинив його, і, коли автівка влилася в потік транспорту, пішов дощ.

———

Двері були замкнені, і, постукавши двічі чи тричі, Ларрі вирішив, що у квартирі нікого немає. Він стукав так гучно, що поверхом вище хтось грюкнув у відповідь, наче розсерджений привид. Однак потрібно було зайти й пересвідчитись, а ключа він не мав. Ларрі вже розвернувся, щоб спуститися до містера Фрімена, коли почув з-за дверей тихий стогін.

У двері було вмонтовано три різні замки, однак попри те, що мати постійно торочила про пуерториканців, на всі вона ніколи не замикалася. Ларрі стукнув двері плечем, і вони голосно заторохкотіли в рамі. Стукнув іще раз, і замок не витримав. Двері розчахнулись і гупнули об стіну.

— Мамо?

Знову той стогін.

У квартирі стояла півтемрява: день згас дуже швидко. Гримів грім, наростав шум дощу. Вікно у вітальні було напівпрочинене — білі фіранки надувалися над столом, а тоді їх висмоктувало назовні, до вентиляційної шахти. На підлозі, де накрапав дощ, виблискувала мокра пляма.

— Мамо, ти де?

Гучніший стогін. Ларрі рушив до кухні, і знову загримів грім. Він мало не перечепився через неї. Еліс Андервуд лежала на підлозі, наполовину вивалившись зі спальні.

— Мамо! Господи, мамо!

Вона спробувала перевернутися на звук його голосу, та поворушилася лише голова — крутнулась на підборідді й уклалася на ліву щоку. Її дихання було важким і хрипким від слизу. Та найгіршим було те, як її праве око крутнулося, аби глянути на нього, — наче око свині на скотобійні. Він так ніколи цього й не забув. Обличчя її пашіло від жару.

— Ларрі?

— Мамо, зараз я вкладу тебе до ліжка.

Він нагнувся, відчайдушно напруживши коліна, аби не впустити до них підступний тремор, і взяв її на руки. Її домашній халат розгорнувся, відкривши стару, запрану нічну сорочку та білі, як риб’ячий живіт, ноги, помережані набряклими варикозними венами. Вона палала від жару. Ларрі перелякався. Ніхто не міг бути таким гарячим і при цьому залишатися живим. Либонь, її мозок запікається просто в голові.

— Ларрі, сходи по батька. Він у барі, — занила вона немов на доказ його думок.

— Тихіше, — сказав приголомшений, розчавлений Ларрі. — Не говори, спи, мамо.

— Він у барі з тим фотографом!

Її вискливий голос пронизав густу надвечірню пітьму, і надворі злісно ляснув грім. Ларрі почувався так, немов його тіло вкрив тягучий слиз. Залітаючи крізь прочинене вікно у вітальні, квартирою гуляв холодний протяг. Немов відчувши його, Еліс затремтіла, зацокотіла зубами, і її шкіра вкрилася сиротами. Обличчя матері здавалося Ларрі повним місяцем у півтемряві, яка стояла в спальні. Він розправив простирадло, поклав ноги матері на ліжко й натягнув укривала з ковдрою до самого її підборіддя. Вона й досі безпорадно тремтіла — так, що було видно, як дрижить і вібрує тканина. Лице в неї було сухим.

— Іди й скажи йому, хай зараз