Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

До сьомої Нік уже почав замислюватись, чи не трапилося в шерифа рецидиву вночі. Він гадав, що Бейкер мав би вже з’явитися, щоб передати трьох в’язнів поліцейським штату, до відомства округу. А ще в Ніка неприємно бурчав живіт. З кафе на дорозі також ніхто не прийшов, і він глипнув на телефон — радше гидливо, аніж сумно. Він захоплювався науковою фантастикою, тому інколи заходив до антикварних розвалів і купував пейпербеки, які знаходив на запилюжених задніх полицях, — книжки розповзалися в руках і коштували копійки. І от Нік знову зловив себе на думці, що коли телефони з відеоекранами, про які так часто писали у фантастичних романах, увійдуть у загальний обіг, то для глухонімих усього світу настане визначний день.

До 8:45 Нік уже сидів як на шпичках. Він підійшов до дверей, що вели до камер, визирнув.

Біллі та Майк стояли біля ґрат і гамселили по них черевиками… і це чудово доводило, що люди, які не могли розмовляти, складали лише невеликий відсоток світових «опудал». Вінс Хоґан лежав. Коли Нік підійшов до дверей, той лише повернув голову й подивився на нього. Обличчя в Хоґана було блідим, лише з’явилися темні кола під очима, і на щоках вигравав гарячковий рум’янець. На лобі виступили краплини поту. Нік зустрівся з його апатичним, задурманеним поглядом і зрозумів, що в’язень захворів. Йому зробилося не по собі.

— Гей, опудало, як щодо сиропчику? — гукнув до нього Майк. — Старому Вінсові не завадив би лікар. Здається, твої наклепи на нього хріново подіяли. Що скажеш, Білле?

Білл не став глузувати.

— Вибач, що кричав на тебе, чуваче. Вінсові справді погано. Йому потрібен лікар.

Нік кивнув і вийшов, намагаючись придумати, що робити. Він схилився над столом і записав у нотатнику: «Шерифе Бейкере чи хто там це читатиме, я пішов по сніданок для в’язнів і спробую знайти доктора Соумза. Здається, Вінс Хоґан справді хворий, не прикидається. Нік Андрос».

Нік вирвав аркуш із записника й поклав його на середину столу. Засунув нотатник у кишеню й вийшов на вулицю.

Першим, що його вразило, були непорушна денна спека й запах зелені. Опівдні стоятиме пекло. То була така днина, коли люди намагалися закінчити справи якнайраніше, аби розслабитися після обіду, та в очах Ніка головна вулиця здавалася химерно лінивою як на вранішню годину — наче не робочий день, а неділя.

Більшість діагональних паркувальних місць перед крамницями були порожні. Вулицею котилося кілька легковиків і фермерських вантажівок, та небагато. Здавалося, крамниця госптоварів відчинена, та жалюзі банку «Меркантайл» і досі ніхто не підняв, хоча вже перевалило за дев’яту.

Нік повернув праворуч — до придорожнього кафе, яке було за п’ять кварталів звідти. Він саме підійшов до рогу третього кварталу, коли побачив, як у його бік повільно котиться автівка доктора Соумза. Машина виляла з боку в бік, немов від утоми. Нік енергійно замахав до лікаря, хоча й не знав, чи той пригальмує, однак Соумз зупинився на узбіччі, спокійно зайнявши чотири паркувальні місця. Він лишився в машині — просто сидів за кермом. Його вигляд шокував Ніка. Відтоді, як Нік бачив лікаря за невимушеними жартами з шерифом, Соумз постарів років на двадцять. Це було через виснаження, та самим виснаженням усе не пояснювалося — навіть Нік це розумів. Немов для того, аби підтвердити його думки, лікар дістав із нагрудної кишені зіжмаканий носовичок — наче старий маг, який показує замусолений фокус, — і чхнув у нього кілька разів. Потім Соумз відкинув голову на сидіння, привідкривши рота, щоб дихати. Шкіра в нього була такою жовтою та блискучою, що Нік не міг не порівняти його з мерцем.

А тоді Соумз розплющив очі й сказав:

— Шериф Бейкер помер. Якщо ти зупинив мене, щоб спитати про нього, забудь. Він помер уночі, о другій із чимось. А тепер і Джейні захворіла.

Очі в Ніка розширилися. Шериф Бейкер помер? Таж тільки вчора заходила Джейн Бейкер — казала, що йому краще. І вона… з нею було все добре. Ні, це неможливо.

— Ще й який мертвий, — сказав Соумз, наче Нік промовив свої думки вголос. — І не тільки він. За останні дванадцять годин я підписав дванадцять свідоцтв про смерть. І знаю ще двадцятьох людей, які сконають до полудня, якщо Бог не змилується. Та я сумніваюся, що це справа Божих рук. Маю підозру, що саме тому Він і не втручатиметься.

Нік дістав із кишені нотатник і написав: «Що з ними таке?»

— Не знаю, — сказав Соумз, повільно зминаючи аркуш. Кинув його в риштак. — Та, здається, воно підкосило всіх місцевих, і ще ніколи в житті мені не було так лячно. Я й сам його підхопив, хоча наразі мене найбільше діймає звичайна втома. Я вже не молодик. Не можу гасати туди-сюди без упину — за все потрібно платити, розумієш? — у його голос закралася виснажена, перелякана вередливість, але, на Нікове щастя, він її не чув. — Одначе від того, що я себе пожалію, краще не стане.

Нік не усвідомлював, що Соумз дійсно себе жаліє, тому лише спантеличено дивився на нього.

Соумз виліз з автівки, узявшись за Нікову руку, щоб не впасти. Він мав старечу хватку — слабку й дещо панічну.

— Ходімо до тієї лавки, Ніку. Ти гарний співрозмовник. Гадаю, тобі це вже говорили.

Нік показав пальцем у бік тюрми.

— Нікуди вони не дінуться, — сказав Соумз, — а якщо й злягли, наразі вони в самому низу мого списку.

Вони сіли на яскраво-зелену лавку — на спинку хтось приклеїв рекламу місцевої страхової компанії. Соумз вдячно підставив обличчя під теплі сонячні промені.

— Застуда й гарячка, — сказав він. — Почалося близько десятої вечора. Ще донедавна надходили скарги лише на застуду. Дякувати Богу, що не на пронос.

«Вам би слід поїхати додому й лягти», — написав Нік.

— Так, слід. І поїду. Лише перепочину кілька хвилин…

Його повіки зімкнулися, і Нік подумав, що лікар заснув. Хлопець замислився, чи не піти до кафе й не взяти сніданки для Білла з Майком.

А тоді доктор Соумз знову заговорив. Навіть очей не розплющив. Нік спостерігав за його губами.

— Усі симптоми дуже подібні, — сказав Соумз і почав перелічувати їх на пальцях, доки не виставив усі десять, наче