Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Мій палець ти ще побачиш, опудало довбане, — сказав Чайлдресс із неприємною посмішкою. — Вийду звідси і…

Нік відвернувся від нього, пропустивши закінчення тиради.

Повернувшись до офісу, він сів у крісло Бейкера, поклав посеред столу записник, хвилинку подумав, а тоді написав із самого верху:

Історія життя

Автор: Нік Андрос

Він зупинився, ледь помітно всміхнувшись. Нік побував у дивних місцях, та навіть у найхимерніших мріях він би не уявив, як складатиме власний життєпис в офісі шерифа, на посаді його помічника, та ще й із трьома в’язнями, які перед тим відлупцювали його. За хвилину він продовжив писати:

Я народився 14 листопада 1968 р. у Кесліні, штат Небраска. Мій батько був незалежним фермером. Їх із матір’ю гнобили з усіх боків, і вони ледве трималися. Мали борги в трьох різних банках. Мати була на шостому місяці вагітності, коли батько повіз її на огляд до лікаря. Відмовила кермова тяга, і вони полетіли в рів. Батька вхопив серцевий напад, і він помер.

Хай там як, а три місяці по тому в матері народився я — глухонімим, як і зараз. Втратила чоловіка, а тут ще й це.

Вона продовжувала займатися фермою до 1973-го, а тоді землі забрали «великі цабе» — так вона їх називала. Сім’ї в матері не було, однак вона написала родичам у Біґ-Спрінгс, штат Айова, і один із них влаштував її до пекарні. Ми прожили там до 1977-го, а тоді стався нещасний випадок. Мати поверталася додому після роботи, і, коли переходила дорогу, її збив мотоцикліст. Та він був не винуватий, звичайне нещастя. Він навіть швидкості не перевищив. Просто відмовили гальма. Баптистська церква влаштувала мамі благодійний похорон. Ця ж церква — звалася вона Баптистською церквою Благодаті Господньої — відправила мене до сирітського притулку Дітей Ісуса Христа, що в Де-Мойні. Це один із тих притулків, на утримання якого скидаються різноманітні церкви. Ось там я й навчився читати-писати…

На цих словах він зробив паузу. Від незвички трохи боліла рука, та спинився Нік не тому. Йому було ніяково, гаряче й незручно переживати все наново. Він визирнув з офісу. Чайлдресс із Ворнером спали. Вінс Хоґан стояв біля ґрат, курив цигарку й дивився в порожню камеру навпроти, де сидів би Рей Бут, якби вчасно не здимів. Хоґан мав такий вигляд, наче нещодавно плакав, і це перенесло новопризначеного помічника шерифа назад у часі до маленької німої друзочки людства на ім’я Нік Андрос. У дитинстві на якомусь кінопоказі він вивчив одне слово — ІНКОМУНІКАДО. Для Ніка воно мало фантастичні, лавкрафтіанські[89] обертони — лячне слово, яке відлунювало й дзвеніло в його мізках, яке вміщувало всі нюанси страху, що живе в людській душі, поза межами осмисленого, здорового всесвіту. Усе життя він був ІНКОМУНІКАДО.

Нік повернувся за стіл і перечитав останнє речення. «Ось там я й навчився читати-писати». Та все було зовсім не так просто. Він жив у мовчазному світі. Письмо здавалося кодом. Мова була рухом губ, здійманням і опускання зубів, танцем язика. Мати навчила його читати по губах, навчила, як виводити власне ім’я впертими, розчепіреними літерами. «Це твоє ім’я, — казала вона. — Це ти, Нікі». Та, звісно ж, мова її була німою й беззмістовною. Зв’язок проявився, коли вона торкнулася паперу, а тоді — його грудей. Найгірше в глухонімоті не те, що живеш у світі німого фільму, — найгіршим було не знати, як усе називається. До чотирьох років він не розумів навіть самої ідеї назв. До шести не знав, що високі зелені штукенції звуться деревами. Нікові хотілося це знати, та ніхто нічого йому не розповідав, а спитати він не міг, бо був ІНКОМУНІКАДО.

Коли вона померла, він майже повністю сховався в себе. Сирітський притулок був місцем оглушливої тиші, у якому худенькі хлопчаки з похмурими обличчями знущалися з його німоти. Зазвичай підбігали двоє: один закривав собі рота, а другий — вуха. Якщо нікого з дорослих не було поряд, йому давали прочуханки. За що? Просто так. Хіба тому, що у великому класі жертв існує підклас іще нижчий — цапи-відбувайли.

Йому розхотілося спілкуватись, і коли це сталося, його мислення почало іржавіти й розпадатися. Він безцільно тинявся туди-сюди й дивився на безіменні речі, з яких складався навколишній світ. Спостерігав за тим, як діти на майданчику ворушили губами, здіймали й опускали ряди зубів, наче розвідні мости, танцювали язиками, виконуючи ритуал мовного парування. Інколи він ловив себе на тому, що цілу годину роздивляється одну хмарину.

А тоді з’явився Руді — здоровань із пошрамованим обличчям та лисою головою. Зросту він мав шість футів і п’ять дюймів[90], та коротунові Нікові Андросу це було все одно, що всі двадцять. Уперше вони зустрілися в підвальній кімнаті, де стояли стіл, шість-сім стільців і телевізор, який працював, коли йому заманеться. Руді присів, порівнявшись очима з Ніком. А тоді він приклав свої величезні руки спершу до рота, тоді до вух.

«Я глухонімий».

Нік похмуро відвернувся: «Ну то й хуй?»

Руді дав йому ляпаса.

Нік упав. Рот відкрився, з очей потекли мовчазні сльози. Йому не хотілося бути в підвалі разом із цим пошрамованим тролем, з цим лисим бабаєм. Ніякий він не глухонімий — це лише злий жарт.

Руді обережно поставив його на ноги й підвів до столу. Там лежав чистий аркуш. Руді вказав спершу на нього, потім на Ніка. Нік понуро глипнув на папір, на лисого чоловіка. Похитав головою. Руді кивнув і знову тицьнув на білий аркуш. Він дістав олівець і дав його Нікові. Нік поклав його так хутко, ніби той був із розпеченого заліза. Похитав головою. Руді вказав пальцем на олівець, тоді на Ніка, тоді знову на папір. Нік похитав головою. Руді ще раз ляснув його.

Знову німі сльози. Порубцьоване обличчя, з якого дивляться незворушні, терплячі очі. Руді знову вказав на папір. На олівець. На Ніка.

Нік схопив олівець у кулак. Він написав п’ять відомих йому слів, викликавши їх з іржавого, заплетеного павутинням механізму, який спав у його мозку.

А тоді зламав олівець навпіл і похмуро й уперто подивився на Руді. Однак Руді усміхався. Зненацька він простяг руки над столом і обхопив голову Ніка грубими, мозолистими долонями. Його руки були теплими, ніжними. Нік не пригадував, коли його востаннє торкалися з такою щирою любов’ю. Хіба що мати.

Руді відняв руки від Нікового