Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Другий дзвінок — отой, що такий собі, — був від Джессі Райдера. Він телефонував із Портленда й спершу набрав її дім. На щастя, слухавку взяв Пітер, тож Джесс отримав номер Френ без зайвих слів.
Та все ж мало не першим, що він сказав, було «Вдома блискавки, ага?».
— Ну, трохи поіскрило, — обережно промовила Френні.
Вона не хотіла розписувати деталі. Це зробило б їх чимось на кшталт змовників.
— Твоя мати?
— А що?
— У неї такий типаж — видно, що може психонути. По очах видно, Френні. Вони ніби говорять: як застрелиш моїх священних корів, я застрелю твоїх.
Вона змовчала.
— Вибач. Я не хотів тебе образити.
— І не образив, — сказала вона.
Насправді його опис був доволі влучним (принаймні поверхово), однак вона й досі намагалася перемолоти той подив, що його викликало те дієслово — «образити». Дивно було чути його від Джессі. Можливо, ось у цьому і є істина: коли твій коханий заводить розмову про те, що може тебе образити, він уже не твій коханий.
— Френні, моя пропозиція досі чинна. Якщо ти погодишся, я добуду дві обручки й примчу до тебе вже після обіду.
«На вéлику», — подумала вона й мало не захихотіла.
Засміятися на його слова було б жахливим, недоречним учинком, тож Френні прикрила слухавку, аби впевнитись, що він нічого не почує. За останні шість днів вона нахихотілася й наплакалася більше, ніж за весь час відтоді, як їй виповнилося п’ятнадцять і почалися побачення.
— Ні, Джессе, — сказала Френ доволі спокійним голосом.
— Я серйозно! — вибухнув він так раптово, ніби побачив, як вона бореться зі сміхом.
— Я знаю, — відповіла вона. — Та я не готова до заміжжя. Джессе, я себе добре знаю. Ти тут ні при чому.
— А дитина?
— Буду народжувати.
— І віддаси до притулку?
— Ще не вирішила.
На мить він замовк, і Френні почула голоси із сусідніх кімнат. Певне, у них свої проблеми, подумала вона. Крихітко, світ — це жива мильна опера. Ми любимо наші життя, тож видивляємося промінчик світла, який указав би нам путь у завтрашній день.
— Я хвилююся за дитину, — урешті промовив Джессі.
Френні сумнівалася, що він говорить правду, однак це було єдиним, що він міг сказати, аби зачепити її. І йому вдалося.
— Джессе…
— То куди тепер? — стрепенувся він. — Ти ж не просидиш у «Гарборсайді» ціле літо. Якщо тобі нема де зупинитися, я можу щось підшукати в Портленді.
— Я знайшла квартиру.
— І де? Чи я не маю права таке спитати?
— Не маєш, — мовила Френ і прикусила язика за те, що не знайшла дипломатичнішого способу це сказати.
— Он як, — озвався Джессі химерно безживним голосом.
Урешті він знову заговорив.
— Можна в тебе дещо спитати, Френні? — сторожко мовив Джесс. — Обіцяй, що не психуватимеш. Бо я справді маю це знати. Це не риторичне запитання чи ще щось.
— Можна, питай, — напружилася Френні.
Подумки вона взяла себе в руки, аби раптом не зірватися, бо коли Джессі виголошував подібну передмову, за нею зазвичай ішла жахлива, проте цілком несвідомо шовіністична тирада.
— У мене є бодай якісь права в цій справі? — запитав він. — Ми можемо розділити відповідальність і приймати рішення разом?
На хвильку вона й справді розлютилася, та це відчуття одразу вщухло. Джесс — це просто Джесс: він намагався захистити власний образ в очах самого себе — так само, як роблять усі мислячі люди, аби спати спокійно. Вона завжди цінувала його інтелект, однак у подібній ситуації його розумність нестерпно дратувала Френ. Джесса, її та багатьох інших усе життя вчили самовіддачі й активності. Бувало, що доводилося пережити чимало негараздів, аби з’ясувати, що інколи варто просто залягти у високих бур’янах і перечекати. Його потуги мали добрі наміри, та однаково лишалися самими потугами. Він не хотів, щоб вона йшла від нього.
— Джессі, — мовила вона, — ні ти, ні я не планували цю дитину. Я приймала пігулки саме для того, щоб вона не з’явилась, і це було спільне рішення. Твоя відповідальність тут ні до чого.
— Але ж…
— Ні, Джессе, — твердо сказала вона.
Він зітхнув.
— Вийдеш на зв’язок, як влаштуєшся?
— Гадаю, що так.
— Ти й досі збираєшся повернутися до навчання?
— Урешті-решт, так, повернуся. Візьму академвідпустку на осінній семестр. Можливо, у них є заочна форма навчання.
— Френні, як буду потрібен, ти знаєш, де мене знайти. Я не збираюся тікати.
— Та знаю, Джессі.
— Як будуть потрібні гроші…
— Так.
— Телефонуй. Я не буду на тебе тиснути, проте… я б хотів із тобою побачитися.
— Гаразд, Джессе.
— Бувай, Френ.
— Бувай.
Коли вона поклала слухавку, прощання видалось аж надто остаточним, а розмова — незавершеною. І тут до неї дійшло чому: вони вперше не обмінялися звичним «я кохаю тебе». Френні це засмутило, і вона сказала собі, що не варто хнюпитись, однак слова не допомогли.
Останній дзвінок пролунав близько дванадцятої — телефонував батько. Позавчора вони обідали разом, і він розказував про те, як хвилюється за Карлу і як на неї подіяли новини. Минулої ночі жінка не лягла в ліжко, натомість провела весь час у вітальні, вивчаючи старі генеалогічні записи. Він зазирнув близько пів на дванадцяту й спитав, коли вона підійметься. Карла сиділа з розпущеним волоссям, яке спадало на вкриті нічною сорочкою плечі, — Пітер сказав, що вона мала дикий вигляд, немов не при своєму розумі. Важкий альбом з історією сім’ї лежав у неї на колінах, і вона навіть не глянула на чоловіка, лише сторінки гортала. Сказала,