Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Та я ж лише застудився, — сказав Бейкер, неохоче розстібаючи сорочку. — Сьогодні вже почуваюся нормально. Бог свідок, Амброузе, ти он чхаєш гірше, ніж я.

— Вирішив діагноз поставити? А лікар тут хто? — Бейкер узявся стягувати сорочку, і Соумз повернувся до Ніка. — Знаєш, завжди цікаво спостерігати, як шириться така болячка. Злягла місіс Летроп, усе сімейство Річів також, і більшість придурків, що ошиваються на Баркер-роуд, кашляють так, що мало голови не лускають. Навіть Біллі Ворнер кашляє, як навіжений.

Звиваючись, Бейкер зняв із себе майку.

— Диви, а я що казав? — гмикнув Соумз. — Хіба не гарна пара дійок? Навіть старий лайнюк типу мене збудиться від такого видива.

Бейкер хапнув повітря, коли стетоскоп торкнувся його грудей.

— Господи, ну й холодний! Ти його що, у морозилці тримаєш?

— Вдихни, — сказав Соумз, насупившись. — Тепер видихни.

Видих у Бейкера перейшов у кволий кашель.

Соумз не відходив від шерифа доволі довго. Прослухав спереду, ззаду. Врешті відклав стетоскоп і взяв шпатель для язика, щоб оглянути горло. Покінчивши з цим, він зламав шпатель навпіл і кинув його до сміттєвого кошика.

— Ну? — спитав Бейкер.

Соумз занурив пальці правиці в складки плоті під щелепою шерифа. Скривившись, Бейкер відсахнувся.

— Не питатиму, чи болить, — сказав Соумз. — Джоне, їдь додому й лягай у ліжко — це не порада, а наказ.

Шериф моргнув.

— Амброузе, — тихо заговорив він, — ну ти що. Ти ж знаєш, я не можу. У мене тут троє в’язнів, яких після обіду треба доправити до Кемдена. Учора ввечері я лишив із ними цього пацана, хоч і не варто було, і я не хочу лишати його тут знову. Він німий. Якби вчора з головою був порядок, я б на це не погодився.

— Джоне, на них не зважай. У тебе є й власні проблеми. Судячи зі звуку, це якась респіраторна інфекція, нівроку така зараза, та ще й із жаром. Джонні, твоє дихало геть хворе, і, якщо бути до кінця чесним, для огрядної людини це зовсім не жарти. Лягай у ліжко. Якщо вранці почуватимешся добре, тоді їх і здихаєшся. Та було б краще, якби ти набрав поліцію штату й сказав, щоб вони самі їх забрали.

Бейкер вибачливо глипнув на Ніка.

— Знаєш, — мовив він, — я й справді дещо захирів. Може, трохи відпочину і…

«Їдьте додому й лягайте в ліжко, — написав Нік. — Буду обережним. Крім того, треба заробити, щоб хоч за пігулки розрахуватися».

— Ніхто не ішачить так, як нарики, — сказав Соумз і захихотів.

Бейкер підняв два аркуші з Ніковою історією.

— Можна їх узяти, щоб і Джейні прочитала? Ти їй дуже сподобався, Ніку.

«Звісно, беріть. Вона дуже мила», — нашкрябав Нік у записнику.

— Інших таких немає, — сказав Бейкер і зітхнув, застібаючи ґудзики на сорочці. — Жар знову розійшовся. А я гадав, що ми його вгамували.

— Ковтни аспірину, — мовив Соумз, застібаючи саквояж. — Мені не подобається, що ця інфекція зробила з лімфовузлами.

— У нижній шухляді столу лежить коробка з-під сигар, — сказав Бейкер. — Готівковий фонд на всякі дрібниці. Можеш вийти пообідати й дорогою купити собі ліків. Наші розбишаки радше дебіли, ніж відчайдухи. З ними все буде окей. Тільки лиши записку та вкажи, скільки витратив. Я зв’яжуся з поліцією штату, і до вечора тебе позбавлять мороки.

Нік склав великий та вказівний пальці в кільце.

— Я майже тебе не знаю, і трохи дивно покладатися на тебе, — серйозно зауважив Бейкер, — та Джейні каже, що все гаразд. Будь обережним.

Нік кивнув.

———

Учора близько шостої вечора завітала Джейн Бейкер — вона принесла тарілку з вечерею та пакет молока.

«Дуже дякую. Як ваш чоловік?» — написав Нік.

Вона засміялася — невисока охайна жіночка з каштановим волоссям, одягнена в картату сорочку та линялі джинси.

— Він хотів сам приїхати, та я його відмовила. Після обіду жар так підскочив, що я злякалася, та зараз температура майже нормальна. Гадаю, це через поліцію штату. Джонні вдоволений лише тоді, коли точить зуби на поліцію штату.

Нік запитально подивився на неї.

— Вони сказали йому, що нікого не пришлють аж до дев’ятої ранку. У них справжня епідемія — на роботу двадцять поліцейських не вийшло. А то й більше. Ті, що з’явилися, цілий день возили хворих до Кемдена й Пайн-Блафф. Багато хто підхопив цю заразу. Гадаю, Ем Соумз стурбований значно більше, ніж показує.

Джейн і сама виглядала схвильованою. Але тоді вона дістала з нагрудної кишені два складені блокнотні аркуші.

— Історія неймовірна, — тихо сказала вона й віддала Нікові його мемуари. — Певне, я ще не чула про людину, якій так не поталанило. Гадаю, те, як ти переміг свою ваду, варте захоплення. І я мушу ще раз вибачитися за свого брата.

Зніяковівши, Нік лише знизав плечима.

— Сподіваюся, ти ще побудеш у Шойо, — мовила Джейн, зводячись на ноги. — Ти подобаєшся моєму чоловікові, і мені також. Будь обережним із тими парубками.

«Буду, — написав Нік. — Перекажіть шерифові, хай одужує».

— Обов’язково.

Вона пішла, і Нік ліг спати, однак гарно відпочити не вийшло: інколи він просинався, щоб глянути, як там троє його підопічних. Про втечу не йшлося (такими відчайдухами вони аж ніяк не були) — до десятої всі вже спали. Заходили двоє місцевих, аби пересвідчитися, що з Ніком усе добре. Він помітив, що і в них застуда.

Нікові снилися дивні сни, і коли він прокинувся, йому згадалося лише те, як він ходив між нескінченних рядів зеленої кукурудзи, водночас і шукаючи щось, і боячись чогось іншого — здавалося, воно було просто позаду.

———

Сьогодні він прокинувся рано-вранці й заходився підмітати в приміщенні тюрми. На в’язнів він не зважав. Коли Нік рушив до виходу, Біллі Ворнер гукнув навздогін:

— Знаєш, а Рей повернеться. І коли він тебе піймає, глухонімий виродку, ти пожалкуєш, що не родився ще й сліпим!

Обернувшись до нього спиною, Нік пропустив більшу частину тиради.

Повернувшись до офісу, він узяв почитати старий випуск журналу