Колір магії - Террі Пратчетт
— Але ж ти щойно сказала, що він — надзвичайно спритний і хитрий чарівник, — заперечив Двоцвіт.
— Так, бо кожен, хто переживає все, що він пережив досі, — хоч він усе це почасти сам і накликав на свою голову, поводячись наче справжній чарівник — у певному сенсі таким і є, — сказала Марчіза. — Попереджаю тебе, Ринсвінде. Якщо в мене з’явиться бодай найменша підозра, що ти промовляєш Велике Заклинання, я уб’ю тебе без вагань. — Вона кинула на нього грізний погляд.
— Знаєш, мені здається, найкраще, що ти могла би зараз зробити, — це взяти і просто нас де-небудь висадити, — запропонував Ринсвінд. — Ну, цебто спасибі за порятунок і таке інше, а тепер якби ти просто погодилася, щоб далі ми подбали про себе самі, я певен, що нам усім було б...
— Надіюся, ти не маєш наміру зробити нас своїми рабами, — доклав свою копійчину Двоцвіт.
В очах Марчізи майнув щирий подив.
— Певне, що ні! Як вам таке могло спасти на думку? Ви житимете в Крулі в добрі і достатку, у повній вигоді...
— О, чудово, — поквапився погодитись Ринсвінд.
— ...правда, недовго.
Круль виявився великим островом, досить гористим і порослим густими лісами, з чепурними білими будинками, що тут і там виднілися поміж дерев. Ландшафт ставав дедалі стрімкішим ближче до узбіччя диска, тож найвища точка Круля, по суті, нависала над Краєм. Там крулійці звели своє головне місто і теж назвали його Круль, а з огляду на те, що більшість свого будівельного матеріалу вони виловили з моря поблизу Окружності, архітектура міста мала помітний морський дух.
Простіше кажучи, цілі судна були майстерно з’єднані докупи шипами і перетворені на будинки. Триреми[66], дгау та каравели[67] вистромлялися під дивними кутами серед загального хаосу дерев’яних споруд. Пофарбовані прикраси на носі кораблів — різні фігури та голови драконів (ці образи були останнім віянням із Серединних земель), нагадували мешканцям Круля, що своїй щасливій долі вони завдячують морю; шхуни-барки[68] та каракки[69] надавали більшим будівлям переконливого вигляду. Ось так місто розросталося ярус за ярусом між блакитно-зеленим океаном дискосвіту та морем м’якої імли біля його Краю, а вісім кольорів Крайдуги відображалися у кожному вікні та в лінзах багатьох телескопів численних місцевих астрономів.
— Страхіття, а не місто! — понуро сказав Ринсвінд.
Летюча лінза тепер наближалася до Круля, рухаючись майже впритул до Краєпаду. Сам острів став не тільки вищим тут, де він сягав Краю диска. Він також став вужчим, тож лінза довший час все ще летіла над водою, аж доки не опинилася в місті. Платформа уздовж скелі, що межувала з Краєпадом, рясніла місточками, що стриміли у невимірну космічну пустоту. Лінза акуратно спланерувала донизу і пристала до одного з них м’яко, наче човен, що причалює до пристані. Четверо вартових, усі з тим самим волоссям кольору місячного сяйва та темними, як ніч, обличчями, що й в Марчізи, вже на них чекали. Вони, здавалося, не мали при собі зброї, та коли Двоцвіт і Ринсвінд, спотикаючись, зійшли на платформу, їх обидвох відразу ж взяли попід руки, тримаючи достатньо міцно, щоб їм не закортіло раптом подумати про втечу.
Далі Марчіза та її команда наглядачів, чарівників-гідрофобів, швидко залишились позаду, а вартові зі своїми бранцями рушили вперед провулком, що звивався поміж кораблями-будинками. Незабаром він вивів їх до місця, яке виявилося таким собі палацом, наполовину висіченим у скелі самої гори. Краєм ока Ринсвінд зауважив яскраво освітлені тунелі та внутрішні подвір’я, над якими височіло бездонне небо. Осторонь стояло кілька літніх чоловіків, вбраних у вигаптувану загадковими містичними символами одежу, і зацікавлено спостерігали за шістьма новоприбулими, що саме проходили повз них.
Кілька разів Ринсвінд помічав і гідрофобів — на їхніх обличчях виразно читалася та сама відраза до соків власного тіла — а також де-не-де чоловіків, які насилу сновигали, — не інакше як раби. Не встиг він замислитися про це все як слід, як двері перед ними відчинилися, і їх підштовхнули, легко та водночас наполегливо, усередину кімнати. Наступної миті двері з гуркотом зачинились за ними.
Трохи оговтавшись, Ринсвінд і Двоцвіт почали роздивлятися приміщення, в якому опинилися.
— Отакої! — врешті сказав Двоцвіт, після того як якусь хвилю марно намагався дібрати більш влучне слово.
— Це — камера ув’язнення? — не стримав подиву Ринсвінд.
— Стільки золота і шовку, і всякого добра, — додав Двоцвіт. — Я ніколи нічого подібного не бачив!
У центрі пишно оздобленої кімнати, на килимі, — такому густому і пухнастому, що Ринсвінд, побоюючись, щоб то не виявився якийсь волохатий, лінькуватий звір, ледве насмілився на нього ступити, — стояв довгий, відполірований до блиску стіл зі всілякими наїдками. Переважно то були морепродукти, і серед них — найбільший і найвигадливіше сервірований омар, якого Ринсвінд коли-небудь бачив, однак було також чимало тарілок і таць з дивними невідомими створіннями. Він несміливо простягнув руку і взяв якийсь фіолетовий фрукт, вкритий зеленими кристалами.
— Морський їжак у карамелі, — бадьоро озвався скрипучий голос позаду нього. — Чудово смакує.
Він миттю поклав їжака назад і обернувся. З-за важких гобеленів вийшов старий чоловік. Він був високим та худим і мав досить привітний вигляд порівняно з усіма тими типами, яких Ринсвінд бачив останнім часом.
— Пюре з морських огірків також смачне, — сказав старий буденним тоном. — А оті дрібні зелені горошки — це маленькі морські зірочки.
— Дякую, що попередили, — мляво відповів Ринсвінд.
— Вони й справді нічогенькі, як на мене, — сказав Двоцвіт з повним ротом. — Я думав, ти любиш морепродукти.
— Так, колись я теж так думав, — відгукнувся Ринсвінд. — А це вино, напевне, з вичавлених очних яблук восьминога?
— З морського винограду, — сказав старий.
— Чудово, — сказав Ринсвінд і вихилив повний келих. — Справді добре. Хіба що, може, трохи солонувате.
— Морський виноград — це дрібний вид медуз, — пояснив незнайомець. — А тепер, гадаю, час познайомитись. Ваш друг якось дивно змінився на лиці — чого б це, не знаєте?
— Культурний шок, скоріш за
