Колір магії - Террі Пратчетт

— А що сталося далі? — затамувавши подих, спитав Двоцвіт і поглянув на сповиту туманами галактику.

— Я скрижанів, — відказав Тифіс просто. — На щастя, для моєї раси це не смертельно. Часом вдавалося відтанути, проминаючи інші світи. Був один такий світ — мабуть, той, був так дивно облямований гірським кряжем, як я думав спершу, доки не з’ясувалося, що то найбільший дракон, якого тільки можна собі уявити, — вкритий снігами і льодовиками, він спав, тримаючи власний хвіст у зубах — правда, я наблизився до нього лиш на кілька ліг, пронісся над місцевістю, фактично, як комета, а тоді погас. Потім був період, коли я пробудився, а на мене — наче величезне фрисбі, яке кинув сам Творець, несеться ваш світ, і от — я опинився в морі неподалік від Окружності — в тій частині Узбіччя, що лежить у протисонячній стороні від Круля. Під Огорожу море зносить безліч різних істот, а вони у той час саме шукали рабів, які би працювали на невеликих дорожніх станціях — ось так я тут і опинився. — він замовк і пильно подивився на Ринсвінда. — Щоночі я приходжу сюди і дивлюся вниз, — на завершення сказав він, — а стрибнути так і не наважуюсь. Важко бути хоробрим, тут, на Краю.

Ринсвінд, енергійно працюючи ліктями, почав відповзати в напрямку до хатини. Він стиха зойкнув, коли Тифіс акуратно підчепив його двома пальцями — дуже лагідно, як для троля, і поставив на ноги.

— Дивовижно, — сказав Двоцвіт і ще більше перехилився за Край. — А чи багато там інших світів?

— Чимало, думаю, — сказав троль.

— Напевне, можна було б видумати якусь штуку, машину абощо — ну, не знаю, щось таке, що могло б захистити від холоду, — сказав куций чоловік задумливо. — Якийсь такий корабель, на якому можна було б поплисти ген-ген за Край — аж до тих далеких світів. Цікаво...

— Навіть не думай про таке! — простогнав Ринсвінд. — Припини верзти казна-що, чуєш?

— У Крулі вони всі таке верзуть, — сказав Тифіс. — Ті, що вміють плескати язиками, звісно, — додав він.

— Ти не спиш?

Двоцвіт продовжував хропіти. Ринсвінд стусонув його добряче під ребра.

— Я питаю, чи ти спиш? — прогарчав він.

— Хрррпффф...

— Нам треба забиратися звідси чимскоріш — перш ніж прибуде отой флот дикунів!

Невиразне досвітнє світло, кольору скислого молока, процідилося через шпарини у вікні всередину хатини, оминаючи коробки і клунки виловленого в морі скарбу, розкидані по кімнаті, куди не повернись. Двоцвіт знову гучно захропів і спробував ще глибше заритися у хутряні покривала та ковдри, які їм дав Тифіс.

— Поглянь лиш, тут повно різної зброї і всякого добра, — сказав Ринсвінд. — Його наразі нема — пішов собі кудись. Коли він повернеться, ми могли б напасти і подужати його, а тоді — тоді — ну, ми б щось придумали. Як тобі така думка?

— Не дуже вдала, як на мене, — відповів Двоцвіт. — Та й якось неввічливо, тобі не здається?

— Не все котові масниця, — сказав, як відрізав Ринсвінд. — Життя узагалі — сувора річ.

Він понишпорив у клунках біля стіни і витягнув важкий ятаган із вигадливим гравіюванням, що був, напевне, улюбленою забавкою якогось пірата. Це була саме така зброя, чия нищівна сила, ймовірно, завдячувала як її вазі, так і напрочуд гострому лезу. Він незграбно взяв її у руки.

— Чи залишив би він таку річ без нагляду, якби вона могла заподіяти йому шкоду? — вголос подумав Двоцвіт.

Ринсвінд, пропустивши його слова повз вуха, зайняв вичікувальну позицію за дверима. За якихось десять хвилин вони відчинилися, і він рішуче кинувся в наступ, вихнувши шаблею через дверний отвір на рівні, як він собі гадав, голови троля. Вона безперешкодно розсікла порожнечу і врізалася в одвірок, а він тим часом, не втримавшись на ногах, беркицьнувся на землю.

Над ним почулося протяжне зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тифіса, який скрушно хитав головою.

— Воно б не заподіяло мені шкоди, — сказав троль, — і все ж мені боляче. Дуже боляче. — Він потягнувся над чарівником до дверей і висмикнув шаблю з дерева. Без особливого зусилля він зігнув лезо в обруч і відшпурнув його убік — воно покотилось по скелястому пагорбу, аж доки не врізалося у камінь, а тоді, відскочивши від нього та все ще обертаючись, розпрямилось у сріблясту дугу, один кінець якої губився в туманах, що збиралися над Краєпадом.

— Справді дуже боляче, — наголосив він. Простягнувши руку за двері, він взяв з підлоги торбину і кинув її Двоцвітові.

— Це туша оленя, на вигляд приблизно така, як вам, людям, до вподоби, та кілька омарів, та ще морський лосось. Окружність подбала, — сказав він спокійним тоном.

Він подивився пронизливим поглядом на туриста, а тоді униз, на Ринсвінда.

— Чого ви так витріщаєтесь? — спитав він.

— Просто ти зараз — почав Двоцвіт.

— ...порівняно з учорашнім вечором, — продовжив Ринсвінд.

— Ти настільки змарніві — випалив нарешті Двоцвіт.

— Зрозуміло, — сказав троль багатозначним тоном. — Переходимо до особистого, так? — він випрямився на повний зріст, що сягав наразі близько чотирьох футів. — Знаєте, хоч я і складаюся з води, та слава богу — не чурбак.

— Вибач, — сказав Двоцвіт, поспішно вибираючись з купи хутра.

— Ви ж — геть трухляві, — сказав троль, — але ж я не коментую те, чого ви не в змозі змінити, правда? Атож. Ми нічого не можемо вдіяти з тим, якими нас створив Творець, така моя думка. Але якщо вам цікаво почути, то ваш місяць, тут над диском, — впливає на світ значно сильніше, ніж супутники там, звідки я родом.

— Місяць? — перепитав Двоцвіт. — Я не розу...

— Усе вам треба розжовувати, — роздратовано сказав троль, — ну гаразд, я потерпаю від хронічних відпливів.

У глибині хатини задзеленчав дзвіночок. Тифіс пройшов через кімнату по скрипучій дерев’яній долівці до складного пристрою, химерного поєднання важелів, мотузок та дзвіночків, встановленого на найвищому березі Окружності, де воно проходило через його хижу.

Дзвінок задзеленчав ще раз, а тоді почав у дивному ритмі уривчасто дзенькати і так — впродовж кількох хвилин. Троль стояв