Колір магії - Террі Пратчетт

Двоцвіт так і стояв би з роззявленим ротом, якби Ринсвінд не сіпнув його за плече, вказуючи на коридор, що був більш-менш безпечним на вигляд. Вони побігли далі, залишивши іншого гідрофоба корчитись на підлозі, притискаючи до грудей свою ще вологу долоню.

Якийсь час позаду них було чутно галас, та вони на ходу звернули у боковий прохід, а тоді промчали через ще одне подвір’я, і невдовзі крики їхніх переслідувачів зовсім затихли. Врешті Ринсвінд зупинився перед одними з дверей, обережно зазирнув усередину і, переконавшись, що кімната порожня, затягнув туди Двоцвіта, а тоді щільно зачинив їх за собою. Прихилившись спиною до дверей, він намагався відхекатись — з кожним вдихом і видихом з його грудей виривалося жахливе хрипіння.

— Все, нам гаплик у цьому палаці! З цього острова немає жодної надії вибратися, — випалив він. — І більш того, ми... гей! — Він замовк на півслові, коли крізь пелену перед очима почали проступати обриси того, що було в кімнаті.

Двоцвіт же на той момент витріщався на стіни приміщення.

Бо таки було чому дивуватися — це були стіни кімнати, що вміщала цілий Всесвіт.

Смерть сидів у своєму саду, методично ковзаючи точильним каменем по своїй косі. Вона була вже такою гострою, що будь-який легенький прохолодний бриз, подувши випадково на її лезо, тієї ж миті був би розтятий на два геть спантеличені теплі зефіри, — хоча насправді вітри були рідкісними гостями у Його тихій садибі. Вона розташувалась на відлюдному плато, з якого було добре видно багатогранні виміри дискосвіту, а позаду неї визирали холодні, мовчазні, надзвичайно високі і повсякчас задумливі гори Вічності.

Шурх! — проїхався по лезу камінь. Смерть замугикав якусь із жалісливих ритуальних пісень, відбиваючи ритм своєю кістлявою ногою по заледенілій бруківці.

Хтось наближався, простуючи через занурений в сутінки сад, де росли місячні яблука, і звідти раптом повіяло солодким млосним запахом зів’ялих лілій. Смерть, роздратований несподіваним втручанням, підвів голову і побачив перед собою очі, що були чорніші за нутрощі кота і густо всіяні далекими зорями, що з ними не зрівнялося б жодне відоме сузір’я Об’єктивної реальності.

Смерть та Фатум мовчки дивилися один на одного. Смерть сидів і шкірився — в Нього, звісно, не було іншого вибору, бо за невблаганним порядком речей увесь Він був — самі лише кості без шкіри — і без почуттів. Точильний камінь ритмічно гуляв по лезу, а Він незворушно продовжував робити свою справу.

— Є робота для тебе, — сказав Фатум. Його слова промайнули над косою Смерті і акуратно розпалися на дві стрічки приголосних та голосних.

— РОБОТИ У МЕНЕ НАРАЗІ ПРЕДОСТАТНЬО, — сказав Смерть голосом із субатомною вагою нейтронію[70]. — БІЛА ЧУМА І НИНІ ЖИВЕ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ВИРУШАЮ ТУДИ, ЩОБ ВИРВАТИ БАГАТЬОХ ЙОГО МЕШКАНЦІВ З її КІГТИСТИХ ЛАП. ТАКУ, ЯК ЦЯ, ЩЕ НЕ БАЧИЛИ ЗА ОСТАННІ РОКІВ СТО. Я ПОВИНЕН ПАНТРУВАТИ НА ВУЛИЦЯХ, ЯК ВЕЛИТЬ ОБОВ’ЯЗОК.

— Я прийшов у справі куцого туриста і чарівника-дурисвіта, — м’яко сказав Фатум, сідаючи поруч із Сутністю у чорному плащі з капюшоном та втупивши очі в багатогранний коштовний камінь вдалині, яким зверху здавався дискосвіт з цього позавимірного кута зору.

Коса перестала співати.

— Вони помруть за кілька годин, — сказав Фатум. — Така їхня доля.

Смерть стрепенувся, і точильний камінь продовжив свій рух.

Смерть знизав плечима — це був дуже виразний жест, як на особу, чия видима форма була голим скелетом.

— Я ЗА НИМИ ГНАВСЯ, МОВ ХОРТ, СКАЖУ ВІДВЕРТО, — мовив він, — ТА ВРЕШТІ-РЕШТ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, РАНІШЕ ЧИ ПІЗНІШЕ КОЖЕН МУСИТЬ ВМЕРТИ. УСЕ ПОМАЛУ ПРИХОДИТЬ ДО КІНЦЯ. МЕНЕ ХОЧА І МОЖНА ОБДУРИТИ, ТА ЗРЕШТОЮ ДОВОДИТЬСЯ ЗУСТРІТИ, СКАЗАВ Я СОБІ. ЧОГО В ТАКОМУ РАЗІ ПЕРЕЙМАТИСЬ?

— Мене також не надуриш, — сухо сказав Фатум.

— ЧУВ ЩОСЬ ТАКЕ, — сказав Смерть, все ще скалячи зуби.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув Фатум і схопився на ноги. — Вони таки помруть! — він щез у стовпі голубого вогню.

Смерть кивнув собі головою і продовжив свою роботу. Через кілька хвилин край леза був, на Його думку, достатньо відточений. Він встав і наставив косу на широку і смердючу свічку, що горіла збоку на лавці, а тоді двома спритними махами розітнув її полум’я на три яскраві язички. Вдоволений, Смерть посміхнувся.

Трохи пізніше він заходився сідлати свого білого баского коня, що жив у стайні позаду господи Смерті. Звір шумно фиркнув, вітаючи хазяїна; він хоч і мав червоні, як кров, очі та лискучі, як шовк, боки, був все-таки живим конем з плоті та кісток і, правду кажучи, значно краще доглянутим, ніж більшість в’ючних тварин на диску. Смерть був дбайливим господарем. Він важив зовсім небагато і хоча частенько їздив верхи з набитими під зав’язку в’юками — вони теж майже нічого важили.

— Усі ті світи! — сказав Двоцвіт. — Це просто фантастика!

Ринсвінд забурчав і продовжив, крадучись, обстежувати зоряну кімнату. Двоцвіт повернувся до хитромудрої астролябії, в центрі якої містилася уся система Дискосвіту А’Туїна, викувана з міді та інкрустована крихітними коштовними камінцями. Довкола неї на срібних дротяних орбітах рухались зірки і планети.

— Фантастично! — не тямився від захоплення Двоцвіт. На стінах довкола нього, на гобеленах з чорного, як смола, оксамиту, розкинулись сузір’я, настільки майстерно вишиті малесенькими осяйними перлинками, що у відвідувачів кімнати виникало враження, наче вони пливуть міжзоряною затокою. Тут і там на мольбертах стояли ескізи Великого А’Туїна, зображеного в тому вигляді, який він має на різних широтах Окружності, у найдрібніших, ретельно позначених деталях — від окремої лусочки гігантського розміру до віспини-кратера, залишеного на панцирі метеорами. Двоцвіт стояв і дивився на ті дива, а думкою був десь далеко-далеко звідти, у інших світах.

Ринсвінд був не на жарт занепокоєний. Те, що його непокоїло найдужче, були два костюми, які висіли на підпорах у центрі кімнати. Він обходив їх знову і знову з тривожними відчуттями.

Виявилося, що вони зроблені з тонкої білої шкіри, облямованої ремінцями, мідними патрубками та іншими дуже незвичними і підозрілими пристосуваннями. Штанини закінчувалася високими черевиками на товстій підошві, а рукави засовувалися у великі еластичні рукавиці. Найдивнішим в усьому вбранні були великі мідні шоломи, що, очевидно, повинні були кріпитися до масивних хомутів навколо вирізу для шиї. Шоломи були майже нікудишні з погляду їхньої захисної здатності — легкий меч спокійно міг би простромити їх