Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
І ось вони сидять поруч, наче патриції, — на шкіряних подушках, що їх видають глядачам на час вистави, і вже чорні відьми наврочують Макбету королівську долю. Рьонгвальд у наушниках слухав англійський текст п’єси, якої ніколи не бачив і не читав. Думав — якась нудна, незрозуміла старовизна, костюмований маскарад, який треба витримати, бо така робота спецагента. Сам він полюбляв круті action із вибухами космолетів, типу «Міцний горішок-128». Але раптом на сцені з’явилася леді Макбет — чудовисько зростом під три метри, — і тоді виявилося, що переможний воїн Макбет — ліліпут, який ледве тягне за собою довжелезний меч; на голові леді Макбет — клубок чорних змій, які, масно виблискуючи, ворушаться зловісно; обличчя в неї біле, як алебастрова маска, очей нема, а червоні кармінові уста сповнені заздрості, лихослів’я, смертезагроз, заклику до скритовбивства, до зради.
Бігаючи по сцені й притискаючи до грудей Макбета, наче немовля, леді Макбет вигукувала:
Духи смерті, сюди, до мене! Стать мою жіночу змініть, від голови до п’ят наситьте злобою лютою, згустіте кров, не допускайте жалощів до серця, щоб наміру жорстокого мого й рішучості незламної природа не похитнула каяттям. До персів моїх прилиньте, оберніть у жовч їх молоко, о демони убивства![11]«Класна баба, — подумав Рьонгвальд. — Така переріже горло будь-кому й не здригнеться». П’єса почала йому подобатись, коли зрозумів, що вона про головне, про те, що незагоєною раною сидить у його серці: про зраду і помсту.
Він узяв Мар’янину руку, відчувши ніжний рух її пальців; однак руку вона не забрала. Зрозуміла, що вони з цим шведом однодумці, бо обох лякає невичерпна людська підступність, зрадливість і жорстокість.
Рьонгвальд утямив, що справжнім героєм п’єси є не цей ліліпут Макбет — ганчірка, боягуз, ваганець, тюхтій, зануда і плаксій, а його баба. Згадав чомусь Зару зі Спасо-Дніпровського братства, яка, чув, утопила без усяких вагань ножа в спину монгола з групи нападників Бьорна Ульванга.
Між тим, леді Макбет оголила величезну грудь і, стискаючи її, наче хотіла зцідити молоко на чоловіка, що розгублено стояв унизу, вимовила докірливо:
Груддю годувала я немовля і знаю, як це любо, коли воно всміхається, але з ясен беззубих вирвала б я свій сосок і голову дитяті розтрощила б, коли клялась, як ти…З її груді бризнула цівка крові, вкриваючи червоною липкою рідиною Макбета («Томатний сік?» — подумав спецагент): Макбет, наче прокинувшись зі сну, кинувся нарешті вбивати короля Дункана. Мар’яна тихо пояснила шведу, що кров — справжня, замовлена на місцевій бійні.
Режисер майстерно використав скульптури патриціїв, що оздоблювали портал на сцені: під час убивства короля прожектор вихоплював їхні обличчя, сповнені жаху, наче стали вони невільно свідками страшного злочину — і так і застигли навіки, не в змозі отямитись від побаченого.
Однак подальший хід п’єси розчарував Рьонгвальда: захопивши королівську владу, повбивавши (бо була в цьому потреба) купу дорослих і дітей, ця кривава парочка, замість того щоб насолоджуватись владою і багатством, виявила невибачну слабину, почала божеволіти, боятися глюків — дешевих лякалок у вигляді закривавлених привидів, і врешті-решт ганебно програла битву за владу, бо їх, бачите, замучила совість. Цього Рьонгвальд зрозуміти не міг і пошкодував, що викинув гроші на таку старовизну, переконавшись у тому, що Шекспір безнадійно застарів, відстав від сучасного світу, де смішними здаються моральні муки героїв «Макбета».
Звичайно, нічого з цих думок не повідав Мар’яні, тепла рука якої довірливо подавала йому якісь таємні знаки, і тому сказав дівчині, що вражений сучасністю як п’єси, так і вистави; Мар’яні сподобалось його тонке сприйняття Шекспіра, й вона почала розповідати про поетику Фелліні (він ніколи не чув цього прізвища), на якій побудовано виставу.
Він запросив її на вечерю, і вона радо погодилась: знайшли неподалік від театру порожній ресторанчик (Рьонгвальд переконався, що за Мар’яною не йдуть агенти AISI, з презирством подумавши про цих лінивих макаронників, які навіть у своїй державі не можуть упіймати придурка з України) і замовили карпачо з тунцем і крабові котлети, запиваючи це холодним білим вином.
І тільки тоді, коли вона закохано дивилася на нього, а він погладив її щоку й занурив пальці в руде волосся, справді відчувши ніжність до цієї чистої дівчини, Рьонгвальд, наблизивши до неї своє обличчя (вона злякалася, думаючи, що він попросить її руку і серце), прошепотів, що він з України, офіцер Міністерства оборони, давній друг Джорджа й хоче допомогти її брату, якому загрожує велика небезпека. Вона, наче загіпнотизована, навіть не здивувавшись такій разючій зміні, сказала, що в її домі чергують агенти поліції, хочуть заарештувати Джорджа, мати звелася й плаче, не розуміючи, що діється. Рьонгвальд сказав, що врятує Джорджа, якщо Мар’яна дасть йому адресу брата — він переконаний, що вона знає її (насправді він не думав, що вона може знати адресу). І тут сталося диво: Мар’яна пошепки повідомила, що сусідка передала записку від Джорджа: він з якоюсь жінкою, яка допомагає йому, зупинився
