Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак
— Ви допоможете братові, Йохан? — з надією спитала вона. — Я вам вірю.
— Я не Йохан. Я Святополк. Ти мені дуже подобаєшся, — щиро мовив Рьонгвальд, майже вірячи у свої слова. І я все зроблю, щоб його врятувати. А потім я приїду до тебе. Будеш мене чекати?
— Буду… молитиму Бога, щоб ви… ти приїхав.
Він вирішив не йти з нею до готелю, де, був переконаний, встановлено прослуховування. І не хотів поспішати, зривати з неї одяг, робити з нею те, що робив з іншими жінками — брутально, як справжній хижак. Інакше поводитись із жінками Рьонгвальд не вмів. Він пожалів її, наче справді збирався повернутися до Віченци, до цієї рудої кучерявої наївної дівчини.
Такого ще з ним ніколи не було.
Він зупинив таксі, сплатив водієві гроші й попросив відвезти сеньйориту на той бік Баккільоне, на північ, де побіч автостради Маростікана жила Мар’яна. На прощання він поцілував її в щічку, як на першому побаченні, бо це й справді було їхнє перше побачення. А сам, розрахувавшись у готелі, сів до орендованого потужного електромобіля «Альфа-Ромео», з тих, що полюбляють карабінери, й, увімкнувши двірники, які скидали з вітрового скла дощ та мокрий сніг, також подався на північ, до Маростіки. Відповідний сигнал з фотоапарата пішов на розвідувальний супутник.
48Уранці закритий мінівен, який належав фірмі з чистки килимів, під’їхав до будинку, що стояв на околиці Маростіки. Звідси було добре видно похмуро-темний силует Альп, бо дощ припинився й температура повітря впала майже до нуля. За кермом мінівена сидів літній італієць Антоніо в синьому комбінезоні, поряд — у такому самому комбінезоні — Святополк Рьонгвальд (Блідий). Антоніо — законсервований агент Назарової — вночі прибув до Маростіки з Мілана. Вони дочекалися, коли господиня дому, літня повна сеньйора в старомодному облізлому хутрі, вийшла на ґанок і, не закриваючи за собою дверей на ключ, покрокувала обережно, боячись послизнутися, до маленького двомісного «Фіата». Озирнувшись на вікна будинку, наче звідти хтось спостерігав за нею, сеньйора сіла в автомобіль і рушила з двору в напрямку Маростіки.
Перечекавши хвилин десять, Антоніо та Рьонгвальд наблизились до вхідних дверей. Антоніо подзвонив і став так, щоб його було видно зсередини в «очко». Ніхто не озивався, й Антоніо задзвонив знову. Рьонгвальд стояв, притиснувшись до стіни, щоб його не можна було побачити. В кишені тримав балончик зі спреем — нейропаралітичним газом. Кобуру пістолета під лівою пахвою розстібнув, готовий пустити його в дію.
Нарешті вони почули жіночий голос:
— Хто там?
— Сеньйора Грінфілд замовила чистку килимів, — відповів Антоніо.
Після хвилини вагання жінка зсередини зважилася відкрити двері. Рьонгвальд схопив її за шию й блискавично заліпив їй рота клейкою стрічкою — вона не встигла зойкнути, тільки сіпалась, намагаючись вирватися з його рук. Була в халаті, накинутому на голе тіло, й на її шиї Рьонгвальд помітив синяки від засосів. Розпатлане темне волосся з сивизною при корінні та вирячені від жаху очі робили її старою і негарною. Передавши цю стару бабу в руки Антоніо, Рьонгвальд увірвався до спальні, де на зім’ятій постелі лежав голий Джордж. Почувши гамір у передпокої, він підвівся трохи з усмішкою на обличчі, призначеною, мабуть, для цієї старої курви: одного погляду на ліжко було досить, щоб зрозуміти, чим займалася вночі ця парочка.
— Здоров, Джордже, — сказав Рьонгвальд, випустивши струмінь газу в обличчя Безпалого. — Батьківщина чекає на тебе. Ти затрахав цю стару бабу… як тобі не соромно? — повчально мовив спецагент. — Тобі що — в Україні дівчат мало?
Джордж не почув цієї високоморальної проповіді, бо втратив свідомість. Хоч як дивно, але Джованна Россі, яку зв’язав Антоніо, відчула полегшення. Джордж був нестримний у своєму любовному шалі й дійсно затрахав її до знемоги: інколи їй здавалося, що він виверне їй матку. Не слухаючи її благань про відпочинок, він по кілька разів за ніч входив у неї, і їй було соромно перед подругою, Лорою Грінфілд, самотньою вдовою, яка, звичайно, чула в сусідній кімнаті, як рипить це чортове ліжко, як кричить у нестямі Джованна, не можучи себе стримати, і як реве, немов молодий бичок, Джордж. Джованна зрозуміла, що їх застукали підлеглі чоловіка з контррозвідки, і вже вигадувала, що скаже на своє виправдання, бо почала вже марити своїм затишним домом у Вілла Бонеллі — і, о диво, — відчула, що скучила за своїм генералом та його дурними жартами. Скоріше б повернутися до Риму.
Загорнувши Джорджа у килим, Антоніо й Рьонгвальд впакували його до мінівена й, залишивши Джованну прив’язаною до стільця в кухні, обірвавши лінію зв’язку з пультом охорони будинку й забравши із собою три комунікаційні гаджета, знайдені в оселі сеньйори Грінфілд, вирушили на великій швидкості в напрямку австрійського кордону, де чекав на них автомобіль резидента військової розвідки України-Руси в Австрії.
Рьонгвальд ще не знав, що сталося з Мар’яною Скандоне: повернувшись вночі додому з першого їхнього побачення, Мар’яна була схоплена невідомими на подвір’ї: роззяви з італійської поліції, що ночували вдома, нічого не помітили. Накинувши чорний каптур на голову дівчині, нападники завезли її до порожньої, давно кинутої бензоколонки «AGIPP» і почали розпитувати про Джорджа. Мар’яна сказала, що нічого не знає про брата, якого чекали на початку січня, але він чомусь не приїхав. Бандити — їх було троє, всі в масках, — не повірили їй і піддали тортурам, тикаючи розпеченим стрижнем у дівочі груди, від чого вона несамовито кричала. З акценту нападників вона зрозуміла, що двоє з них із України; жодного сумніву в неї не було, що вони хочуть вбити Джорджа, і вона молила Бога, щоб Рьонгвальд встиг врятувати брата. Особливо жорстоким виявився один із нападників — приземкуватий чолов’яга, якого звали Вінсентом. Інший — Полковник — вів допит і не торкався дівчини. Часом між диким болем і запамороченням Мар’яні здавалося, що ось-ось прийде на допомогу Рьонгвальд, знищить бандитів і знову поведе її до театру «Олімпіко». Але Рьонгвальд не приходив,