Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

«Ми побудуємо найсправедливіше суспільство в історії людства, нехай благословить нас Аллах», — завершив своє інтерв’ю шейх Омар.

Випадково чи ні, але саме після опублікування того інтерв’ю в світі прокотилася серія гучних терористичних актів, жертвами яких стали власники банків, казино, домів розпусти, кінорежисери-геї, керівники єврейських релігійних громад та відомі мусульмани — відступники від Корану та законів шаріату.

Нез’ясованою залишалася роль Омара аль-Бакра в організації коаліції країн Чорної Орди. Розвідки Західного світу отримували дуже скупі свідчення подвійної гри шейха: з одного боку, комірки «Глобального джихаду» активно впливали на уряди Чорної Орди і брали участь у бойових діях проти невірних, з другого боку, ходили чутки про принципову незгоду шейха із застарілими уявленнями диктатора Кара-хана щодо захоплення військами Орди територій, їх зовнішньої окупації, на взірець німецької окупації 1939–1945 років, совєтської окупації Європи в 1945–1989 роках, совєтської та американської окупації Афганістану, окупації США Іраку, Лівії, Сирії, ізраїльської спроби окупувати Іран.

Омар аль-Бакр висунув доктрину завоювання не простору, а — людських душ.

В останні роки Омар не давав інтерв’ю, його місцезнаходження було невідоме, а зображення шейха не з’являлися ні в Мережі, ні на TV, ні в газетах. Лише Ватикан надав Гайдуку під час його січневої поїздки до Риму останнє агентурне фото Омара аль-Бакра: змарнілий, наче висхлий у пустелі, сивіючий чоловік у чорному тюрбані; важко в цій людині було пізнати молодого сяючого красеня з Гарварду. Незрозумілою і лякаючою була одна деталь: праве око Омара з невідомої причини було заклеєне тонкою плівкою тілесного кольору. Консультанти-окулісти контррозвідки висловили кілька версій, але то були лише здогади.

Герман Фатхулін жив на Стрілецькій вулиці, недалеко від Національного управління внутрішньої безпеки. Відтоді як влада Києва після військового перевороту заборонила рух автомобілів усередині історичної зони міста (дозволено було, як виняток, пересування в невеличких одно- чи двомісних електрокарах), довелося користуватися системою підземних тунелів, якими рухались вантажівки постачального сервісу, тролейбуси, карети швидкої допомоги та інший транспорт. Набравши таємний код на дверях технічних служб, можна було легко потрапити до спецтунелів, що вели в підземні бункери контррозвідки. Фатхулін, який терпіти не міг вологого повітря київських тунелів, мусив користуватися ними: у 2083 році він несподівано отримав від організації «Глобальний джихад» електронне послання, в якому повідомлялося, що він, тоді ще підполковник Фатхулін, за зраду ісламу, загибель Ізабелли-Нурі та моджахедів у Бориспільському аеропорту в ніч на 1 серпня 2077 року шаріатським судом іменем Аллаха засуджується на смерть.

Назарова негайно доповіла про це Гайдуку, і той наказав посилити охорону Фатхуліна, змінити йому прізвище (став називатися Аристархом Поляковим) й періодично змінювати зовнішність шляхом застосування масок із полілату.

Тоді ж постало питання — звідки джихадисти дізналися електронну засекречену адресу Фатхуліна? — відповіді на яке до певного часу так і не було знайдено.

У вівторок, 1 лютого 2084 року, полковник Фатхулін прокинувся рано-вранці, коли в домі всі ще спали; тихо босоніж прочалапав на кухню, де заварив собі зелений узбецький чай, під гіркого присмаку якого народжувалася туга за Батьківщиною — за сухим повітрям узбецьких пустель, за пиловими буревіями і глибочінню синього неба, за глинобитними мазанками і запахом дозрілого винограду. Підійшов до вікна — зимова темрява на вулиці доповнювалася монотонним гамором зливи — чи то рання весна, чи пізня осінь.

Фатхулін згадав, що цей день несе йому велику радість — день народження сина Тимура, якому сповнилося шістнадцять років; подарунок — надсучасний лептоп із підключенням до космічно-світової Мережі — лежав у кабінеті полковника. Згадка про день синового народження наповнювала серце Фатхуліна радістю, яку потьмарювала вчорашня сварка з дружиною Ніною, яка, клята баба, дізнавшись заднім числом про його роман з Ізабеллою-Нурі, вчинила йому черговий скандал. Сварки загострювалися, як тільки бачила його в масці з полілата, в якій набував рис білявого, нічим не примітного поліщука — Ніна, не можучи звикнути до того його нікчемного вигляду (бо виходила заміж за чорнявого красеня-узбека, а не якогось іванківського алкаша-бригадира), починала кричати, що він, мабуть, завів собі нову кралю, і ніякі оперативно-маскувальні міркування не могли її переконати.

Допивши вистиглий — і від того ще гіркіший — чай, Фатхулін швидко зібрався на роботу, поки Ніна не встала й не почала поратися на кухні, сердито грюкаючи каструлями і сковорідками.

Ніна з пухкої, як свіжа булочка, дівчини, солістки хору «Авіатор», що співала тоненьким голоском «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому» — а сама заквітчана, в яскравому українському строї — очей не відірвати — перетворилася на опасисту молодицю, вічно всім невдоволену, зі скаргами на болі в спині, суглобах, ногах, голові, печінці та інших органах, яка знищила всі його сподівання на тихе сімейне життя. Він подумав, що іслам правий у своєму ставленні до жінок, які, особливо в Україні, отримали потворну владу над чоловіками; якби з’явився новий Маркс, він описав би не класову експлуатацію людини людиною, а підпорядкування чоловіків жінкам.

Фатхулін вийшов у двір, де чекав на нього охоронець із розкритою парасолькою; двір походив на дно водойми, дощ гучно барабанив по залізних контейнерах для сміття та пластикових поверхнях дитячого майданчика. Вони сіли до малого електричного кару і через темний під’їзд виїхали на Стрілецьку й доїхали до Рейтерської, звернули ліворуч, прямуючи до Володимирської вулиці. Час від часу Фатхулін дозволяв собі пересуватися по поверхні, не спускаючись у плетиво тунелів. Розумів, що шанси загинути нагорі чи в підземеллях однакові. Все залежало від волі замовника, інформованості навідника та спритності виконавця замаху. І від збігу випадкових обставин. Сьогодні їм пощастило — проїхали порожніми дощовими вулицями без затримок і пригод.

У приймальні Управління його зустріла оперативна чергова — мовчазна, похмура і від того ще більш приваблива лейтенант Наргиз Асадова, вдова сирійського історика, вбитого джихадистами під час захоплення університету в Дамаску.

Не дивлячись на Фатхуліна, Асадова повідомила, що з Острова надійшов