Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Джордж не зронив ні слова, хоч і слухав уважно. Гайдук витягнув невеличку флешку, вставив її в щілину комп’ютера і увімкнув екран.

— Я приніс тобі деякі документи по справі батька і не піду звідси, доки ти не прочитаєш їх.

Джордж підняв голову й подивився на екран. Спочатку неохоче, але потім з якоюсь болючою пожадливістю почав пізнавати страшну правду про свого батька — його доноси на Гайдука, звіти Державної варти, представлення Гайдука на призначення підполковника ВІРУ Безпалого В.І. на його місце і присвоєння йому позачергового звання полковника військової розвідки. З особливою увагою Джордж прочитав зізнання Ніколь Коен і почув її голос, записаний Бейліним; документ від 5 червня 2077 року щодо розслідування ситуації навколо українсько-американського Бюро з науково-технологічних обмінів перечитав двічі.

І останній документ — вирок смерті зраднику В. Безпалому, винесений невідомою йому організацією УРА — Українська революційна армія — і виконаний групою фанатиків у Вашингтоні. Прізвища Олі Гудими під цим вироком не стояло.

Через годину Безпалий підняв очі на Гайдука.

— І що мені накажете? Зненавидіти батька? Аплодувати його вбивцям? Полюбити вас?

— Нічого не треба, — знизав плечима Гайдук. — Ти повинен любити батька. Він був добрим батьком і дуже любив тебе. Повір мені. Але ти доросла людина і повинен розуміти, що життя дуже складне. І часто найближчі нам люди не є тими, ким ми їх уявляємо. Але від того вони не перестають бути найближчими.

«Все одно його треба було б убити», — безсило думав Джордж, дивлячись на Гайдука.

— Відпустіть мене до матері й Мар’яни, — сказав Безпалий, думаючи про Джованну. — Я не можу тут, у цьому бруді…

По змореному обличчю Гайдука майнула темна тінь.

— У мене дуже погана новина для тебе, — вперше Гайдук зустрівся своїм похмурим поглядом із Безпалим. — Твою сестру Мар’яну вбили люди Крюгера.

— Ви брешете! — люто вигукнув Джордж. — Спочатку ви вбили батька, а тепер хочете вбити сестру! Ненавиджу вас! Будьте ви прокляті! Не вірю жодному вашому слову…

— Не віриш? — спитав Гайдук пересохлими губами, бо почалися перебої в серці. Будь проклята така боротьба за владу.

На екрані з’явилося зображення Мар’яни з моргу в Віченці. Синє спухле обличчя й неприродно руде волосся. На ніжній шиї — чорна странгуляційна смуга.

— Це вона! — заридав Безпалий. — Мар’яночко! Хто це зробив?

Він плакав як дитина, витираючи очі гумовими рукавицями-наручниками, схлипуючи, а потім знову заходячись нестримним плачем.

Гайдук поклав руку йому на голову. Джордж поволі заспокоївся.

— Подивись на цю людину. Ти його знаєш?

Джордж підвів голову. Очі були червоні, повні сліз.

На нього дивився кремезний чоловік, який першим зустрів Безпалого у Римському клубі.

— Це Вінсент.

— Він убив Мар’яну. Колись він був моїм заступником. Зрадив усе й усіх. Батьківщину, сім’ю, друзів, честь офіцера. Його прізвище Іванишин. Мирон Пилипович. Треба рятувати твою матір.

Джордж, все ще схлипуючи, подивився на Гайдука:

— Ви можете допомогти? Благаю.

— Твоя мати перебуває під охороною італійської поліції. Але ми знаємо, як працює італійська поліція… В тебе є вибір.

— У мене немає вибору. Я вб’ю Вінсента.

— Вибір завжди є, — повторив Гайдук слова Вчителя. — І ти повинен його зробити. Або ти залишаєшся державним зрадником, змовником, що хоче знищити існуючий у країні лад і вбити керівника держави — і будеш за це справедливо покараний, але справи твоєї сімї нас не обходять… або ти стаєш моїм союзником. Ми рятуємо твою матір і даємо тобі шанс помститися за все, що заподіяли тобі й твоїй сімї люди з Римського клубу.

— Де похована Мар’яна?

— У Віченці, біля могили її вітчима Домініко Скалдоне. У похороні брала участь твоя мати. Під посиленою охороною карабінерів.

— Мати знає, де я?

Гайдук підвівся й, накульгуючи на ліву ногу, знесилено посунув до виходу. Потім озирнувся.

— Мати не знає, що трапилось із тобою. Вона переживає за тебе. Боїться. Вибір за тобою.

Безпалий нерухомо сидів за столом, поклавши голову на скуті кайданами руки.

Отримавши зашифрований сигнал тривоги з борту авіаносця Конфедерації «Президент Ендрю Ван Лі», що стояв у Перській затоці, шейх Омар аль-Бакр вночі переправився разом зі своїм штабом і шістьма дружинами через затоку Акаба на ізраїльський берег, у кинуте мешканцями курортне місто Ейлат і зупинився у порожньому п’ятизірковому готелі «Принцес» неподалік від Таби. Уламки товстого скла від вибитих вікон готелю накрили брезентом похідних наметів, і тепер цілком безпечно можна було молитися і ходити по коридору-галереї третього поверху, що виходила на море з видом на йорданський берег. Готель був вигадливо вкомпонований архітектором у прибережну скелю, і тому для більшої безпеки супутники Омара, а серед них і богослов Рауль, розташувалися в приміщеннях, які прилягали до скелі. Сам Омар із двома помічниками розсілися у знайдених неушкодженими кріслах, оббитих темно-червоним оксамитом, лише де-не-де просічених кулями й дрібними уламками ракет. Перед Омаром установили на тринозі апарат відеоспостереження, й шейх, дивлячись на годинник, очікував ранкової години 7:00 AM. Сонце підводилось над Перською затокою і пустелею, що пролягла по території каліфату Ірак — аж до йорданського берега на Червоному морі. У такі хвилини Омар зазвичай молився, впавши на коліна й розпластуючись на землі у пориві самозабуття. Він любив Аллаха і вірив йому, і Аллах був для нього сонячним світлом, що народжується десь у горах Афганістану. Омару здалося, що, посилаючи зі