Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Гайдук, підводячись. Він прощався з Малаховим. Назавжди. Зрозумів, що «інспектор Кварк», цей «капітан Немо», не брав участі у змові, про яку Багров повідомляв: підводний човен пішов на дно, і капітан змушений піднятися на поверхню, вийти з підводного світу таємниці і мовчання, до якого звик. На суходолі «капітан Немо» втрачав свою загадкову багатозначність: на поверхні діяли набагато спритніші й сучасніші експонати, такі як Антон Зігель чи Оксан Нерубай.

Не сказавши більше жодного слова розгубленому Малахову, який у своєму червоному спортивному костюмі виглядав як старий, зморений біс-опалювач з першого кола пекла, Гайдук вийшов під дощ. Йому здалося, що тут дихається набагато легше, ніж у будівлі велотреку з його чистим кондиційованим повітрям та молодими, добре тренованими велосипедистами, яких не цікавили розмови незнайомих їм членів диктаторської хунти; головним було досягнення високого результату на чемпіонаті 2084 року в Лондоні, а не думки про долю держави та народу.

47

На початку лютого у Віченці, старовинному місті на півночі Італії, яке колись входило до складу Венеційської Республіки — про що свідчила висока колона, увінчана білокам’яним левом із крилами, — з’явився якось непримітно, не привертаючи до себе уваги агентів AISI, молодий швед — Йохан Рьонгвальд, який зупинився у готелі «Санта Корона» в самісінькому історичному центрі міста. У цей зимово-весняний час дощів та снігопадів туристів у Віченці майже не було, і власник готелю, зрадівши, зменшив Рьонгвальду ціну за кімнату з двохсот лір до сімдесяти за ніч. Рьонгвальд — довготелесий білявий швед з пронизливо холодним поглядом блакитних очей — виявився великим шанувальником геніального архітектора Відродження Андреа Палладіо і мав намір написати книгу про творчість видатного громадянина Віченци, про що сповістив власника готелю, бармена та всіх відвідувачів, з якими встигнув перезнайомитись і почастувати грапою. Особливо цікавився пан Рьонгвальд найвидатнішим творінням Палладіо — театром «Олімпіко». Балакучі й простодушні господарі почали навперебій давати допитливому шведу поради: виявилось, що театр «Олімпіко» зовсім близько, у п’яти хвилинах приємної пішої прогулянки по історичних місцях Віченци; що в театрі можна замовити персонального екскурсовода і що саме тепер тут відбувається міжнародний театральний фестиваль шекспірівських п’єс.

Надихнутий таким надміром інформації, пан Рьонгвальд знайшов на сайті театру список екскурсоводів з їхніми фотографіями. Після прискіпливого вивчення списку він зупинився на сеньориті Мар’яні Скандоне — рудій кучерявій дівчині, яка чимось одразу припала йому до душі, — можливо, тому, що його сестру також звали Мар’яною, а можливо, й через те, що його сексуально розбещеній натурі бажалося зустріти чисту і невинну душу, в таємниці якої так цікаво було зазирнути, наче спокусити черницю. Проте, не виключено, існувала інша причина його інтересу до скромної працівниці театру «Олімпіко».

Вранці Рьонгвальд набрав номер телефону екскурсбюро «Олімпіко» і домовився про зустріч із сеньоритою Скандоне на 10:00 AM. Повільно крокував по мокрій бруківці, піддаючись дивному відчуттю — наче загубився серед декорацій якоїсь старовинної італійської опери, виставлених під відкритим небом, під холод і дощ, і згадував рідну батуринську землю, дуже вигідно здану в оренду власнику великої агрофірми «Аскольд О’Коннел і К°», завдяки чому брати і сестричка Мар’яна були забезпечені грошима і продовольством, але, на відміну від старшого брата, втратили відчуття землі, її запаху та поклику навесні, коли приходив час оранки. Перед входом до театру «Олімпіко», що містився на площі Джакомо Матеотті, стояла під парасолькою, зіщулившись від холоду, сеньорита Скандоне, яку здалеку пізнав по рудому кольору розкішного кучерявого волосся. Її усмішка не була вимучено-обслуговувальною, а щирою, бо дівчина раділа невеличкому заробітку, такому нечастому в міжсезоння. Мар’яна вдруге сподобалася Рьонгвальду, який, дещо відшліфувавши свої манери в контррозвідці (спеціалізувався на полюванні на агентуру Півночі), у своїй суті залишався тим самим жорстоким хижаком, як і в часи перебування в Спасо-Дніпровському братстві. Якнайпривітнішою широкою своєю усмішкою відповів на вітання дівчини, ледь переборовши в собі бажання взяти її за руку. Ще не час.

Сеньйорита Скандоне почала захоплено розповідати по-англійськи (в неї виявилася блискуча американська мова, багатша від functional English Рьонгвальда) про архітектора Андреа Палладіо, його час і найвидатніше його творіння — театр «Олімпіко», побудований за принципом античних театрів. Була вдягнена у темно-синій жакет-блейзер із золотими гудзиками і гербом Віченци та шовкову, нижче колін, сукню темно-синього кольору з маленькими рожевими квіточками. Вона повільно провела Рьонгвальда через величні зали вестибюля з мармуровими підлогами, в яких розмістилася виставка «Шекспір і сучасність». Він старанно занотував її розповідь, хоча все це знав з інтернету ще в Києві, в управлінні спецоперацій НАВБ, де Святополк Блідий-Рьонгвальд у званні майора контррозвідки обіймав посаду спецагента. Час від часу Рьонгвальд робив фотографії професійною камерою «Арсенал-ТХ» із вбудованим усередину відео- і аудіомагнітофоном і антеною для передачі інформації на розвідувальний супутник «Січ-81». Нарешті вони увійшли до глядачевої зали театру — і навіть Рьонгвальд із його цинічно-зневажливим ставленням до всіляких мистецьких див навколишнього світу не зміг приховати свого захвату. Мар’яна була щаслива, бо її клієнт, здається, перейнявся величчю Палладієвої фантазії: з дерев’яних лав амфітеатру глядачі могли побачити урочистий портал сцени — наче відкривалося перед ними нове, небачене місто, на вулиці якого можна було потрапити через центральну арку і два бічних проходи.

Вони присіли на лавку і довго дивилися на це вигадане архітектором ілюзорне місто, і Рьонгвальд відчув, як замерзла Мар’яна, бо театр не опалювався.

— Я хотів би жити в такому місті, — сказав він.

— І я, — тихо погодилась вона.

Він не спитав її, звідки вона походить, де живе, звідки так добре знає американську мову, чи заміжня — і не тому, що знав про неї багато, а тому, що такий був план гри: нічим не викликати в неї підозри.

Цей швед із такими дивовижно блакитними очима сподобався Мар’яні, навіть у чомусь здався їй наївним, відкритим до справжнього мистецтва. Вона охоче прийняла його запрошення на ланч; вони весело провели час у недалекій піцерії, і їй сподобалось, що він поводиться так чемно, не жартує двозначно, не намагається доторкнутися до неї, навпаки — виявилось, що його підступно кинула дружина-німкеня, поки він фотографував старовинні церкви на півночі Росії, й Мар’яна поспівчувала йому; Рьонгвальд висловив бажання подивитися