Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан

“Грамотний, бестія”, — шанобливо подумав я, проте все ж зауважив:

— Надалі, якщо захочеться покомандувати, йди до ванної і повчай там пральну машину чи пилосос. А в мої справи не лізь…

— Мені доручено піклуватися про побут людини та її здоров’я, — досить неввічливо перебив мене Друм. — Тому надалі прошу дотримуватися моїх рекомендацій.

Я тихцем вилаявся, дістав цигарки й нервово клацнув запальничкою…

— Одна крапля нікотину вбиває коняку, — повчально мовив робот, і мої цигарки полетіли до кошика для сміття.

Я тільки зубами скреготнув. Та що мав робити — сам погодився. Тому роздягнувся, узяв книгу й ліг у постіль…

— Читання навлежачки шкодить рефракторному механізмові кришталика, сприяє передчасному розвитку короткозорості, — прогугнявив Друм.

Я вимкнув світло і відвернувся до стіни. Ну, Шпачок, постривай…

Уранці мене розбудив бадьорий мотив відомої пісеньки.

— Підйом! — голосом старорежимного фельдфебеля гаркнув Друм. — П’ятнадцять хвилин гімнастики, потім “водними займімось проце-ду-ра-ми”…

Зціпивши зуби, я кілька хвилин пострибав перед відчиненим вікном, абияк умився й подався з дому. Робот навздогін репетував щось про користь регулярного й своєчасного харчування, та я тільки дверима грюкнув… Поснідав у кафе, випив кухоль пива. Цілий день складав план дій, а коли пробило п’ять, взяв таксі й поїхав додому… За півгодини ми з Друмом уже були біля Костиного під’їзду. Із розчиненого вікна його квартири линула гучна музика, чувся веселий гамір. Ми піднялися по сходах,

— От що, Друме, — вручаючи роботові букет квітів, сказав я. — Привітай Костю з днем народження, побажай здоров’я. Ну й допоможи там… по господарству…

Друм слухняно моргнув фотоелементами, а я натиснув кнопку дзвінка й мерщій униз.

За хвилину музика стихла. Потім пролунав голос Друма, який вітав господаря зі святом.

— Наша конструкція, — з гордістю сказав Костя. — Два роки пра…

Раптом запала глибока тиша. А далі почувся дзенькіт пляшок і розпачливий голос Друма.

— Масове алкогольне отруєння! — що було сили волав робот. — Небезпечно для життя! Хто там є, внизу, негайно викличте карету “швидкої допомоги”…

Я потер від задоволення руки й подався геть.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ НАТХНЕННЯ

Перед завершенням робочого дня я зайшов до Андрія. В лабораторії панувала невимушена, я б сказав навіть, по-домашньому затишна атмосфера. Слюсар Митрич ремонтував водопровідний кран і, перебуваючи з приводу щойно одержаного авансу в дещо піднесеному настрої, незлобливо перемовлявся з комп’ютером, що стояв поруч.

— Ти от машина, залізяка бездушна, — бурчав по-батьківському. — Хіба ж ти розумієш, що таке аванс? Це ж свято душі…

— Та воно так, — тихенько зітхав комп’ютер. — Якщо алгоритм ікса прямує до епсилона, тоді звичайно…

Андрій сидів коло столу, переглядав місцеву газету. Я зазирнув через його плече й побачив черговий опус нашого спільного знайомого поета-багатоверстатника Гліба Чемерисова.

— Оце сиджу та й думаю, — мовив Андрій, — що змушує людей братися за перо?

— Відомо що, — сказав я. — Це коли не можеш не писати, коли — натхнення, коли…

— Думаю, все значно простіше, — не погодився зі мною Андрій. — Втім, давай перевіримо, що саме з названого тобою рухало пером нашого Гліба.

— Яким чином? — зацікавився я.

— Коли людина щось пише, — почав пояснювати Андрій, — вона підсвідомо кодує в написаному все те, що її в цей час найбільше хвилює…

— Тобто, образно кажучи, можна читати між рядками?

— Саме так, — кивнув Андрій. — Зараз ми перекладемо цей вірш на мову цифр, і наша ЕОМ на різних рівнях прозондує джерела натхнення автора…

Тим часом Митрич закінчив роботу, зібрав свій нехитрий інструмент і, бадьоро попрощавшись, зник. Андрій же всівся за пульт комп’ютера й, час від часу зазираючи до газети, почав швидко перебирати клавіші.

— Готово, — мовив через деякий час, вставляючи в ЕОМ бобіну з перфострічкою…

Вірш починався так:

“Над мого кохання білою лебідкою

В’ється сірий коршак ревнощів твоїх…”

— Читай, — сказав Андрій, коли з комп’ютера поповзла стрічка.

“До речі про птицю, — прочитав я. — Цікаво, почому нині на базарі кури?”

— М-да, — Андрій багатозначно поглянув на мене й знову натиснув клавішу. “Віра, звичайно, непогана дружина, — повідомляв наступний рівень зондування, — Біда — скупувата. Втім, її можна зрозуміти — вона господарка й мати… Ага, потрібно б Вовці черевики купити…”

Андрій перейшов на наступний рівень, добираючись до найпотаємніших джерел Глібового натхнення. “Вчора дзвонив отой зануда, нагадував про боржок. Де б його перехопити червінець, щоб Віра не знала? Хіба що гонорар отримаю…”

— Дурниці верзе твоя машина, — похитав я головою. — Надто в неї все крутиться навколо одного. Але ж мусить бути горіння, творчі пошуки?

— То в чому річ? — вимикаючи комп’ютер, усміхнувся Андрій. — Давай зайдемо до Гліба й запитаємо…

За півгодини ми були в Чемерисова. Він якраз сидів коло столу, чадив цигаркою і гарячково щось писав.

Вибачившись за вторгнення, ми, як кажуть, відразу взяли бика за роги.

— Глібе, скажи чесно й відверто: що спонукає тебе писати вірші? — запитав я.

— Ну, хлопці, — з добродушною посмішкою метра усміхнувся Чемерисов, — якщо в двох словах, це — коли відчуваєш, що вже не можеш не писати…

Я переможно подивився на Андрія. Той мовчки відвернувся й почав перебирати книги, що стояли на полиці. А Гліб тим часом нахилився до мене й неголосно прошепотів:

— Будь другом, позич десятку — треба віддати одному зануді. Розумієш, це справа честі… Отримаю гонорар — поверну.

Внутрішньо вражаючись геніальній проникливості комп’ютера, я дістав з кишені десятку…

Коли ми вийшли на вулицю, я запропонував:

— Давай зараз підемо до лабораторії та спробуємо розшифрувати, хто отой тип, якому Гліб винен гроші?

— Не варто, — рішуче заперечив Андрій, ховаючи в гаманець щойно позичений мною Глібові червінець…

ВЕЧІРНЯ ПРОГУЛЯНКА

Я неквапом крокую тихою вечірньою вулицею. Під моїми черевиками ледь відчутно прогинається пластиковий тротуар. Час від часу мимо беззвучно пролітають розкішні легкові автомобілі. Сонце вже зайшло, але останні його полиски освітлюють високі сріблясто-рожеві хмаринки, тож надворі ще досить видно.

За ці роки я добре вивчив маршрут своєї щовечірньої прогулянки, тому йду машинально, ні на мить не замислюючись над вибором дороги. Зараз промину Смітів, потім Уолтгрейвів, далі підуть будиночки Річардсів, Уоркерів, Лоуренсів. Вітаючись з їхніми господарями, котрі займаються своїми звичними справами, дійду до рогу, де знаходиться садиба Стіва Меллоуна (веранда його будинку виходить просто на вулицю), і доки Фанні, дружина Стіва, вкладатиме спати найменшого з чисельної родини Меллоунів, півторамісячного Ніка, ми зі Стівом хвилину-другу