Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.
Тож він відімкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плівкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» — було зазначено на обкладинці. Старкі розірвав плівку.
— Перша базо, ви там? — торохкотів голос. — Ми вас не чуємо. Повторюю, не чуємо.
— Я тут, «Леве», — сказав Старкі.
Він відкрив книгу на останній сторінці й провів пальцем колонкою, відміченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРАТИВНІ КОНТРЗАХОДИ».
— «Леве», чуєте мене?
— Ясно й чітко, Перша базо.
— Троя, — підкреслено сказав Старкі. — Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, підтвердьте. Вам слово.
Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.
— Повторюю…
— О Боже! — захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.
— Підтверджуй, синку, — сказав Старкі.
— Т-троя, — промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: — Троя.
— Дуже добре, — спокійно сказав Старкі. — Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.
— І вас, сер. Кінець зв’язку.
Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:
— Біллі?
— Так, Лене.
— Я все записав.
— Чудово, Лене, — втомлено промовив Старкі. — Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.
— Біллі, ти не розумієш, — сказав Лен. — Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?
Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.
— Благослови й тебе Бог, Лене, — сказав він тремким, близьким до зриву голосом.
Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг — так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.
———
Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.
Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем — завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.
— Святий Боже! — закричав із пасажирського місця фотограф.
Він упустив фотоапарат на підлогу й узявся похапцем натягувати ремінь безпеки.
Водій відпустив гальма, оминув «форд» узбіччям, а тоді відчув, що ліві колеса пробуксовують у м’якому ґрунті. Він натиснув на педаль газу — «бонвіль» зреагував кращим зчепленням і вискочив назад на асфальт. З-під шин чвиркнув блакитний дим.
«Сонце, ти хлопця свого любиш?
Він — людина честі.
Сонце, ти хлопця свого любиш?» — тим часом линуло з колонок.
Водій знову гупнув по гальмах, і «бонвіль» закляк посеред гарячого пустельного пейзажу. Тремкими від переляку грудьми він втягнув у себе повітря, а тоді зайшовся кашлем. Кореспондент почав злитися. Він дав задній хід і під’їхав до «форда» та двох чоловіків, які стояли позаду автівки.
— Слухай, — занервувався фотограф. Він був гладким і не встрявав у бійку з дев’ятого класу. — Слухай, може, краще просто…
Вискнули шини, фотографа кинуло вперед, і він крекнув — кореспондент знову зупинив «понтіак», тоді одним різким рухом поставив перемикач передач на режим паркування й вийшов на дорогу.
Скрутивши пальці в кулаки, він рушив до двох молодиків, які й досі стояли позаду «форда».
— Так, довбойоби! — крикнув він. — Через вас ми мало на хер не вбились, і я вимагаю…
Він відслужив в армії чотири роки. Добровольцем. Коли вони звели гвинтівки над багажником «форда», у нього якраз вистачило часу, аби впізнати зброю, — новенькі М-3А. Він шоковано закляк під променями техаського сонця й надзюрив у штани.
Кореспондент закричав. Подумки він розвернувся й біг до «бонвіля», та ноги з місця не рушили. Незнайомці відкрили вогонь, і кулі розірвали йому груди й низ живота. Він упав на коліна, виставивши руки в мовчазному, благальному жесті, і в ту ж мить за дюйм над його лівим оком влучила куля й знесла кореспондентові півголови.
Фотограф перегнувся через сидіння й усе бачив, однак не міг усвідомити, що сталось, аж доки ті двоє молодиків не переступили через тіло кореспондента й рушили до нього, звівши зброю.
Він ковзнув на водійське сидіння; у кутиках рота зібралися бульбашки теплої слини. Ключі й досі стирчали із замка запалювання. Він завів автівку, і водночас із його криком пролунали постріли. Він відчув, як машина заточилася праворуч, немов якийсь гігант копнув ліве заднє колесо, і кермо шалено затрусилося в його руках. «Понтіак» поскакав дорогою на продірявленій шині, підкидаючи фотографа. Наступної секунди велет копнув автівку з іншого боку. «Бонвіль» затрусило ще гірше. На асфальт полетіли іскри. Фотограф вив. Задні ободи «понтіака» деренчали й ляпали по дорозі чорною гумою. Двоє молодиків побігли до «форда», номер якого числився в підрозділі військових автомобілів Пентагону, і розвернулись — автівка окреслила на дорозі вузьке півколо. Коли «форд» вискочив з узбіччя та переїхав тіло кореспондента, його ніс сильно підкинуло. Сержант на пасажирському сидінні перелякано чхнув, забризкавши лобове скло.
Попереду «понтіак» клював носом на спущених, роздертих задніх шинах. Фотограф
