Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Він уже майже спустився зі сходів, коли на майданчик заправки залетіла автівка поліції штату Аризона. З пасажирського боку вигулькнув патрульний і дістав пістолет.

— Ані руш! Що там відбувається?

— Загинуло троє людей! — крикнув Ллойд. — Чортзна-що коїться! Той чувак вискочив через чорний хід! Я вшиваюся нахрін!

Він побіг до «конні», ковзнув на водійське сидіння та саме почав пригадувати, що ключі в Баца, коли закричав патрульний:

— Стій! Стій, а то стрілятиму!

Ллойд послухався. Після того, як він намилувався на радикальну хірургічну операцію на Бацовому обличчі, йому не треба було багато часу, аби вирішити, що він пас.

— Мамо рідна, — жалюгідно промимрив Ллойд, коли другий патрульний приставив до його тімені здоровенний кавалерійський пістоль. Перший скував його наручниками.

— У задню частину патрульної, Санні Джиме[78].

На ґанок вийшов чоловік у бейсболці «ШЕЛЛ». Він і досі стискав дробовик.

— Він пристрелив Білла Марксона! — крикнув продавець високим, гейським голосочком. — Другий пристрелив місіс Сторм! Ото діла! Я пристрелив другого! Сконав! Дохліший за твою шкапу! Дайте й цього пристрелю, хлопці, лиш одійдіть!

— Батя, заспокойся, — сказав один із патрульних. — Веселощі скінчилися.

— На місці його пристрелю! — горлав старий. — До труни вкладу!

А тоді він зігнувся, наче англійський дворецький, який кланяється гостям, і наригав на свої черевики.

— Хлопці, заберіть мене подалі від цього чувака, добре? — попросив Ллойд. — Здається, він самашедший.

— Ось тобі від нього передачка, Санні Джиме, — сказав патрульний, який першим помітив його.

Дуло пістолета злетіло вище, зблиснуло на сонці, а потім торохнуло Ллойда Генрейда по голові, і прийшов він до тями аж увечері у в’язничному лазареті округу Апачі.

Розділ 17

Старкі стояв перед монітором № 2 та пильнував Френка Д. Брюса, техпрацівника другого класу. Коли він востаннє бачив Брюса, той лежав обличчям у тарілці з м’ясним супом від «Кемпбеллз». Нічого не змінилося, лише особу підтвердили. Ситуація в нормі: повна срака[79].

Склавши руки за спиною, Старкі замислено рушив до монітора № 4, наче генерал «Блек Джек» Першинг[80], кумир його дитинства, який оглядає свої війська, — там ситуація змінилася на краще. Труп доктора Еммануеля Езвіка й досі лежав на підлозі, однак центрифуга зупинилася. Минулого вечора о 19:40 центрифуга почала пускати цівки диму. О 19:55 звукоприймачі в лабораторії Езвіка вловили звук, схожий на вганга-вганга-вганга, який згодом знизився до соковитішого, багатшого й приємнішого на слух ронк-ронк-ронк. О 21:07 центрифуга ронкнула востаннє й поступово затихла. Чи не Ньютон сказав, що десь за найвіддаленішими зірками є абсолютно нерухоме тіло? Старкі подумалося, що Ньютон був правий у всьому, крім відстані. Зовсім не треба летіти так далеко. Проект «Синь» перебував у цілковитій нерухомості. Старкі дуже цьому радів. Центрифуга лишалась останньою ілюзією життя, і питанням, яке він попросив Стеффенса прогнати крізь головний комп’ютерний процесор (Стеффенс тоді поглянув на нього так, наче Старкі здурів, і цілком можливо, що не помилився) було «Скільки ще працюватиме центрифуга?». Відповідь надійшла за 6,6 секунд: ±3 РОКИ МОЖЛИВА НЕСПРАВНІСТЬ НАСТУПНІ ДВА ТИЖНІ. 009 % ДІЛЯНОК НЕСПРАВНОСТІ ПІДШИПНИКІВ 38 % ГОЛОВНИЙ ДВИГУН 16 % УСЕ ІНШЕ 54 %. Розумний комп’ютер. Після того як спрацювалася центрифуга в лабораторії Езвіка, Старкі наказав Стеффенсу подати повторний запит. Комп’ютер звірився з базою даних інженерних систем і підтвердив, що підшипники центрифуги дійсно спрацювалися.

«Пам’ятай про це, — подумав Старкі, коли за його спиною настирно загудів комунікатор. — Звук, з яким крутяться підшипники на останніх стадіях спрацьованості, — ронк-ронк-ронк».

Він підійшов до комунікатора й натиснув на кнопку, вимкнувши гудок.

— Так, Лене.

— Білле, у мене терміновий дзвінок від однієї з наших команд у містечку під назвою Сайп-Спрінгс, штат Техас. Це майже чотириста миль від Арнетта. Кажуть, що їм треба з тобою поговорити — це рішення керівництва.

— Що там у них, Лене? — спокійно запитав Старкі.

За останні десять годин він проковтнув шістнадцять «коліс» і загалом почувався добре. Жодного «ронку».

— Преса.

— О Господи, — тихо промовив він. — З’єднуй.

Почулося приглушене ревіння білого шуму, за яким жебонів нерозбірливий голос.

— Зажди хвилинку, — сказав Лен.

Поступово шум розвіявся.

— …«Лев», команда «Лев», як чути, базо «Синь»? Як чути? Один… два… три… чотири… це команда «Лев»…

— Чую вас, командо «Лев», — сказав Старкі. — Це Перша база «Синь».

— Проблема «Квітник», кодується згідно з «Каталогом надзвичайних ситуацій», — проказав металевий голос. — Повторюю, «Квітник».

— Я, блядь, знаю, що таке «Квітник», — відповів Старкі. — Оцінка ситуації?

Металевий голос із Сайп-Спрінгс говорив без упину майже п’ять хвилин. Сама ситуація була не такою важливою, думав Старкі, адже двома днями раніше комп’ютер повідомив йому, що таке (у тому чи тому вигляді чи подобі) може трапитися до кінця червня з імовірністю 88 %. Деталі неважливі. Якщо є дві штанини та петлі для пояса, то це штани. Колір — то дрібниці.

Лікар у Сайп-Спрінгс висловив кілька влучних здогадів, двійко репортерів «Х’юстон Дейлі» пов’язали те, що відбувалося в Сайп-Спрінгс, із тим, що вже сталося в Арнетті, Вероні, Коммер-Сіті та містечку під назвою Поллістон, штат Канзас. У тих населених пунктах справи так погіршилися, що туди надіслали військових і міста взяли під карантин. Комп’ютер склав перелік іще двадцяти п’яти міст у десяти штатах, де проявилася «Синь».

Ситуація в Сайп-Спрінгс не була важливою, бо унікальною її не назвеш. Ну, можливо, шанс на унікальність мав Арнетт, однак його профукали. Важило те, що про «ситуацію» збиралися надрукувати ще десь, а не тільки на жовтеньких військових папірцях. Себто надрукують, якщо Старкі не втрутиться. Він іще не вирішив, діяти чи ні. Та коли металевий голос замовк, Старкі усвідомив, що врешті-решт вибір зроблено. Певно, жереб кинули ще двадцять років тому.

Усе зводилося до того, що справді важливе. І важливою була не наявність хвороби; не те, що якимсь чином в Атланті трапився витік і довелося перемістити всю запобіжну діяльність до значно гірше обладнаної бази в Стовінгтоні, штат Вермонт; не те, що «Синь» поширювалася, маскуючись під звичайну застуду.

— Що зараз важливо…

— Базо «Синь», повторіть, — проторохкотів зляканий голос. — Ми не розчули.

Важливим було лише те, що прикрий випадок уже стався. Старкі перенісся до 1968-го, на двадцять два роки назад. Він сидів