Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Шкода, що ми одразу не подумали про це, а бігали туди й назад і могли вже позатоптувати сліди грабіжників!

— Понад скелями на схід пройти далеко не можна, як ми переконалися вчора, — продовжував Макшеєв. — Руслом вони теж навряд чи пішли: воно загороджене, і, крім того, ми нікого не зустріли і підозрілих слідів не бачили. Отже, слідів грабіжників треба шукати або на самому березі моря, або на захід понад цим берегом.

— Цілком вірно! — зазначив Каштанов. — Ці два напрями найбільш імовірні.

— Отже, приступимо до діла. А тому що у висліджуванні я далеко досвідченіший від усіх вас, — закінчив Макшеєв, — то я попрошу вас посидіти на місці, поки не вивчу місцевості навколо стоянки.

Ставши навколішки, Макшеєв почав старанно вивчати ґрунт навколо того місця, де стояв намет. Потім він пересунувся до берега моря, оглянув місце, де лежав пліт, повернувся назад і пішов на захід понад морським берегом. Відійшовши кроків з двісті, він устромив суху палку в пісок і повернувся до своїх товаришів.

— Наше майно пограбували не люди і навіть не які-небудь ящери. Його викрали якісь великі комахи. Про це свідчать сліди їх ніг, які видно всюди: їх дуже багато, кілька десятків. Спершу я подумав, що речі понесли до плота і повезли водою, але виявилось, що до самої води слід не доходить і немає ознак того, щоб пліт стягували у воду. Він зник якимось незрозумілим способом. Намет і речі почасти понесли, почасти потягли по піску на захід, понад берегом моря. Грабіжники мають шість ніг, а тулуб їх становить близько метра завдовжки, що видно з відбитків на піску.

— Здорові тварюки! — вигукнув Папочкін.

— Але що ж трапилося з Генералом? — запитав Каштанов. — Чи вбили його, чи поволокли живого, щоб там з’їсти, а чи він утік куди-небудь, злякавшись грабіжників?

Слідів Генерала багато навкруги намету, але вони здебільшого перекриті слідами комах і, виходить, старіші від цих. Свіжої крові ніде не видно, немає і будь-яких частин пошматованих собакою комах. Я думаю, що Генерал утік від численних небачених ворогів і ховається в хащі. А проте треба ще дослідити ґрунт понад краєм лісу.

З цими словами Макшеєв знову заходився вивчати сліди від місця, де стояв намет, до узлісся. Понад лісом він пройшов кілька разів назад і вперед, уважно оглядаючи ґрунт, нарешті зупинився і покликав товаришів до себе.

— Ось тут Генерал пішов у хащу, але з ним перед цим щось трапилось: він волік задні ноги по землі.

Обрубавши мисливським ножем нижні гілки хвощів, Макшеєв поповз, зігнувшись, у хащу, весь час кличучи посвистом собаку і зупиняючись, чекаючи на відповідь. Нарешті почулося слабе скиглення і трохи згодом з-під навислих гілок виліз Генерал, але в жахливому вигляді. Все тіло його надулось, а задня половина безсило волочилась по землі.

— Що з тобою, Генерале, бідолашний собачко? — говорив Макшеєв, гладячи по голові тварину, яка привітно скавчала і лизала йому руки. Інженер рачки виліз назад з темної хащі, а слідом за ним виліз і собака, що викликав своїм жалюгідним виглядом загальне співчуття.

— Грабіжники перебили йому хребет? — запитав Папочкін.

— Не думаю, — відказав Громеко, оглядаючи собаку. — Звичайно, ні, — продовжував він, — певніше, що вони поранили Генерала отруйними стрілами. На спині в нього кілька маленьких ранок з загуслою вже кров’ю, а хребет цілий.

— До чого тут стріли? — здивувався Макшеєв. — Адже грабіжники були комахи!

— Я й забув! В такому разі вони пожалили або покусали собаку отруйними щелепами чи жалами.

— Що ж нам робити з Генералом? Можна його вилікувати?

— Я думаю, можна. Коли б отрута була смертельна, собака вже здох би. На нещастя, нашу аптечку вкрадено разом з іншим майном. Доведеться спробувати холодні компреси.

Макшеєв узяв на руки Генерала, що жалісно скавчав, і поніс до берега моря. Громеко почав поливати його тіло водою. Собака спершу пручався й скавчав, але незабаром холод виявив свій вплив, і він вгамувався. Тоді його поклали задньою половиною тіла у воду.

Поки ботанік порався над Генералом, інші витягли з хащі обидва човни та весла, спустили їх на воду і склали в них решту майна, яке під час нещасливої екскурсії було при них. Далі двоє сходили знову до озера в скелях, щоб поповнити запас прісної води, а інші в цей час підсмажували запас м’яса ігуанодона, щоб через готування їжі не припиняти переслідування грабіжників.

За той час, поки мандрівники збиралися, опух у Генерала помітно поменшав, і він почав підводитися на ноги. Вирішили взяти його на човен, двом їхати в човнах з майном понад берегом, а двом іти по слідах грабіжників, поки вони трималися берега. Таким чином човнярі в разі потреби могли подати допомогу пішоходам чи взяти їх у човни, а пішоходи могли зупинити човнярів, якщо сліди відбігатимуть у глиб країни.

Макшеєв і Громеко пішли пішки, Каштанов і Папочкін поїхали в човнах, не відстаючи від пішоходів, але й не випереджаючи їх. На щастя, погода була тиха, і море ледве хлюпотіло на пляжі. Макшеєв ішов попереду по слідах грабіжників, часом зупиняючись і обмінюючись зауваженнями з ботаніком. В одному місці, наприклад, було видно відбитки багатьох пограбованих речей, що їх грабіжники клали на землі, очевидно, під час відпочинку; в другому — були помітні ясні відбитки плоту, побачивши які, Макшеєв вигукнув:

— Загадка з плотом теж вияснилась: грабіжники понесли і його на собі.

— На якого біса? — запитав Громеко.

— А на якого біса їм потрібний був наш намет, постіль та інші речі? Адже вони забрали навіть зразки золотої й залізної руди, що ми з Петром Івановичем вчора зібрали.

— Просто незрозуміло, що це за звірі! Можна подумати — розумні істоти. Мене не здивує, якщо вони поставлять намет, спатимуть на нашій постелі і