Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

і зробити один знімок, коли ігуанодони раптом сполохалися: дорослі перестали їсти, нащулились і потім різко засвистали. Почувши цей свист, молоді підвелися на задні ноги і, незграбно перевалюючись, підбігли до батьків, які оточили їх кільцем, повернувшись спинами назовні.

Другий і третій знімки увічнили цей переполох ігуанодонів, що був, як виявилося, недаремний. З протилежного краю галявини понад узліссям величезними стрибками в кілька метрів завдовжки наближалося страховище, яке спершу мисливці вважали теж за ігуанодона.

Воно було таке ж на зріст і для пересування теж користувалося тільки задніми ногами. Але коли страховище наблизилось, можна було помітити, що воно відрізняється від травоїдних ящерів стрункішим тілом і незрівнянно швидшими рухами. Підскочивши до круга ігуанодонів, страховище зупинилось і сильно зашипіло, на що його супротивники відповіли протяжним жалісним свистом. Далі воно почало кружляти короткими стрибками навколо ящерів, але з усіх боків зустрічало підняті зади і важкі хвости, якими розмахували ігуанодони. Удар хвостів або масивних задніх ніг, мабуть, був дуже тяжкий.

Переконавшись, що проникнути в круг і схопити одного з малят неможливо, хижак раптом зробив великий стрибок через голови захисників і попав прямо на молодих ігуанодонів, що збилися в центрі, притиснувшись один до одного. Полохливі травоїди кинулися врозтіч, тікаючи від ворога, який встиг схопити одного з молодих і одразу перегриз йому горло.

Різні моменти нападу теж були сфотографовані, після чого пролунали два постріли і хижак випростався поруч з своєю жертвою. Коли він перестав рухатися, мисливці наблизились і могли роздивитися цього нового представника великих плазунів. Він справді схожий був на ігуанодонів своїми довгими задніми ногами й товстим хвостом, що служив підпорою для тіла.

Передні ноги були дуже короткі і закінчувались чотирма пальцями з гострими кігтями. На короткій шиї сиділа невелика голова з величезною пащею, усадженою гострими зубами, а на переніссі, виступив короткий і плоский ріг, що був швидше прикрасою, ніж знаряддям нападу.

Два менші роги виступали над очима, а від потилиці вздовж спини й хвоста йшов ряд дрібних, але гострих шипів. Гола зморщена шкіра була сіро-зеленого кольору. Тварина досягала п’яти метрів у довжину і мала, безсумнівно, велику силу, а про її спритність і сміливість можна було судити з нападу на стадо ігуанодонів.

Оглянувши забитого ящера, Каштанов прийшов до висновку, що це повинен бути цератозавр з того ж загону динозаврів, до якого належать і ігуанодони та інші сухопутні ящери мезозойської ери.

— Сподіваюсь, що цього гидкого хижака ми не будемо їсти! — сказав Громеко, коли закінчили виміри та опис тварини.

— Чому ж? Коли б не було іншого м’яса, довелося б задовольнитися і цим, — відповів Макшеєв. — Але ми можемо скористуватися ігуанодоном, якого хижак встиг тільки загризти.

— Тільки треба його добре приховати. Інакше птеродактилі не залишать нам ні шматочка. Дивіться, вони вже почули поживу!

Справді, над галявиною з хриплим кваканням кружляли вже летючі ящери. Тому мисливці відрубали задні ноги молодого ігуанодона і сховали їх у хащі, почепивши до гілок, а потім попрямували до ущелини через галявину, що опустіла після битви й пострілів.

УЩЕЛИНА ПТЕРОДАКТИЛІВ

Гирло ущелини було широке, і на його дні звивався струмок, облямований групами папороті. На круті схили рослинність не піднімалась; вони були голі, скелясті, червонуватого, чорного або жовтого кольору. Каштанов і Макшеєв поспішили до скель. Громеко заходився шукати нові рослини понад берегами струмка, а Папочкін — ловити величезних метеликів.

Перша скеля, до якої підійшли геологи, була темно-червоного кольору. Каштанов сподівався знову побачити в ній залізну руду, але, відбивши грудочку і роздивившись її крізь лупу, він похитав головою і промовив:

— Це щось новеньке!

Кілька грудочок, відбитих в інших місцях, мали такий самий характер, але тверді й гладенькі скелі не давали можливості відбити більшого зразка. Тоді обидва геологи спільними зусиллями почали розбивати брилу тієї ж породи, що лежала біля підніжжя. Нарешті вона дала тріщину і розпалася надвоє; в ядрі блиснули жилки і гнізда білого металу.

Каштанов нахилився і вигукнув здивований:

— Самородне срібло, очевидно, в суцільній червоній срібній руді.

— Знову мільйонні багатства! — посміхнувся Макшеєв.

Після знаходження суцільної золотої жили, значення якої так розкритикував його вчений товариш, Макшеєв ставився трохи презирливо до дарів мінерального царства цієї чарівної країни.

Посуваючись далі понад підніжжям скелі, геологи незабаром дісталися місця, де темно-червоний колір змінювався чорним з жовтими і червоними плямами та жилками. Тут знову був суцільний магнітний залізняк. Трохи далі більш зруйновані, зриті долинами скелі були яскраво-жовтого і зеленувато-жовтого кольору. В них Каштанов упізнав свинцеві вохри та окиснені свинцеві руди, в яких на глибині міг бути масивний свинцевий блиск.

Ще далі вгору ущелиною на схилі підносилась велика скеля, що привертала до себе увагу своїм темно-зеленим кольором. Здалека здавалось, що вона вкрита мохом або лишайниками. Від цієї скелі молоток відскакував з дзенькотом, і ледве вдалося відбити невеликі грудочки, які ще більше здивували Каштанова.

— Самородна мідь суцільною масою, з поверхні окиснена, — сказав він.

— Ну й багатства в тутешній стороні! — вигукнув Макшеєв — Якої руди хочеш, та й є. Хоч став тут універсальний металургійний завод!

— Так, коли на зовнішній поверхні нашої планети руди не вистачатиме для зростаючих потреб людства, йому, хоч-не-хоч, доведеться спуститися сюди за потрібними металами. Тоді і крига, і тумани, і хуртовини, — це все буде дрібницею для людини.

— Або ж люди просвердлять тунель-шахту з Європи чи з Америки через земну кору, щоб дістатися найкоротшим шляхом до цих величезних запасів! — пожартував Макшеєв.

В цей час над геологами, що захопилися оглядом викопних багатств, швидко пронеслась велика тінь і одночасно почувся вигук Громека:

— Остерігайтесь летючого ящера!

Обидва схопились за рушниці і піднесли голови. Вгорі, метрів за двадцять над ними, ширяла величезна тварина темного кольору. По її льоту неважко було впізнати летючого ящера з породи птеродактилів. Він був значно більший від тих, яких бачили на березі моря, — розмах крил його становив близько шести метрів. Нахиливши