Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Серед тих, хто дотримувався протилежної точки зору і засуджували мій вчинок, відкрито і голосно вихваляючись, особливо в моїй присутності, про нових істот, яких вони замовили, були Форсайди, Атони, Локлейти та інші союзники Пасусів — найзатятіші борці за віру Геліоніки.

Це не могло бути простим збігом. Ті родини, які не наважувалися відкрито висловлювати незадоволення діям Імператора, робили це опосередковано, виступаючи проти своїх ворогів, які полюбляли бої тварин. І вони почали гуртуватися навколо мене. Навколо спадкоємиці сім’ї Імпірінс — осередку їх невдоволення.

Я вибачилася і поспішила зникнути в натовпі, тому що ситуація, яка склалася, була кардинально протилежною тій меті, якої я мала досягти, перебуваючи при Імператорському Дворі. Я повинна була уникати уваги, а не привертати її!

Діставшись до дверей зали, я озирнулася і поглянула на Імператора. Він сидів, стискаючи підлокітники й роздивляючись фракцію Імпірінсів із висоти свого трону, а на його обличчі застиг крижаний вираз.

Він був безжальним чоловіком, який тепер чітко розгледів своїх ворогів.

СПОДІВАЮЧИСЬ, що найближчим часом про мене забудуть, я почала надовго залишатися в себе на віллі. Коли до мене приходили відвідувачі, які висловили свою підтримку моїм діям на арені, Служниці, скоряючись моєму наказу, не впускали їх. Я прикидалася хворою перед усіма, крім Невені.

На щастя, у мене був Дедлі, з яким я проводила багато часу.

Спочатку він поводився вороже і був готовий розірвати мене, тільки-но я наближалася до нього. Тоді я заборонила Служницям підходити до нього і виділила йому окрему кімнату на віллі. Переконавшись, що за нами ніхто не спостерігає, я безсоромно скористалася своєю перевагою в силі, щоб навчити його покорі. Коли він рушив на мене, я притисла його до землі, змусивши показати свого живота. А коли він спробував укусити мене, я стиснула його загривок і тримала доти, доки він не здався.

Спершу я не була впевнена, що монстра, вирощеного для вбивств на арені, можна приручити. Дедлі уособлював таких грізних тварин, що спроба поводитися з ним, як із собакою, означала випустити з виду лева і забути про ведмедя в ньому. Мало-помалу Дедлі навчився слухатися мене. У нього навіть виявився лайливий бік натури. Коли ввечері я поверталася до своїх покоїв, він радісно і захоплено бігав навколо мене, доки я не гладила його. А потім смикав мене за поли одягу, щоб я із ним погралася. Я помітила, що коли я водила пальцями по підлозі, імітуючи рухи маленьких тварин, він залюбки хапав мої пальці і ганявся за ними.

Єдиною проблемою, що виникла в процесі приручення Дедлі, став обмежений простір, у якому йому доводилося жити, і надлишок енергії, яку йому потрібно було кудись витрачати, так само, як і мені. Найдовший кронштейн Імператорської фортеці, що простягався на десятки кілометрів космічного простору, давав нам можливість здійснювати енергійні прогулянки подалі від цікавих очей.

Під час однієї з таких прогулянок по Берневал Стрітч до нас приєдналася Невені. Вона перелякано підстрибнула, коли підбіг Дедлі.

— Ти впевнена, що хочеш залишити його?

— Його легко контролювати. Він швидко вчиться. О, у мене є дещо для тебе, — я дістала з кишені її намисто. — Дякую тобі. Я знаю, що ти осоромилася, розкривши його справжнє призначення на людях. Я ніколи цього не забуду.

Вона обережно взяла намисто.

— Мені байдуже, що про мене подумають інші. У них у всіх теж є зброя. Вони лицемірять, вдаючи, що я вчинила аморально, бо носила із собою це, особливо після того... — її голос зірвався, — після того, що Салівар і Дівайні зробили зі мною.

Я промовчала, тому що не знала, як її втішити, тож вирішила, що не варто й намагатися.

— А де твоя зброя? — запитала Невені, хитро всміхаючись. — У тебе повинна бути зброя. Я точно знаю. Я нікому не скажу.

Я не носила із собою зброї, бо сама була зброєю. Але я відчувала, що маю відповісти на її запитання, тому збрехала у відповідь:

— У черевику. У підошві заховане лезо.

— А чому ти не використала його в бою проти Дедлі?

— Я... я не така смілива, як ти, щоб продемонструвати його перед натовпом людей.

Невені розсміялася і штовхнула мене вбік.

— І це говорить дівчина, яка стрибнула на арену, щоб врятувати Ексалтіда, — вона зупинилася. — Я більше не можу йти на цих підборах. Йди далі без мене, Сайдоніє.

Я попрощалася з нею і відчула, що почала ставитися до неї поблажливіше після її останнього вчинку. У ній було щось таке, за що я цінувала її, майже довіряла їй, але не настільки, як Сайдонії. Коли ми з Дедлі продовжили прогулянку, я засумувала за її компанією.

Але принаймні тепер я могла рухатися швидше, до того ж Енміті припинила мене переслідувати, тож я не могла не скористатися цим. Я пришвидшила ходу. Дедлі пожвавішав, також готовий перейти на біг. Ми з ним не були істотами, які здатні насолоджуватися повільним рухом.

Я рвонула вперед. Відколи мої м’язи зменшилися, я ще не