Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Вона кинула намисто на ринг, і воно впало з тихим брязкотом.

Навіть в умовах всезагального жаху, спричиненого моїм скрутним становищем, натовп шоковано загув. Щойно Невені порушила табу, відкрито продемонструвавши всім, що її коралі — то зброя.

Я рушила в той бік, куди впало намисто, впевнена, що воно стане мені в пригоді.

Але Дедлі перекрив мені шлях, його ніздрі тремтіли, а гарчання стало глибоким і зловісним. Незважаючи на жест доброї волі Невені, намисто вже ніяк мені не допоможе.

Я повільно відступила від істоти, яка рушила на мене. Я тримала всю її увагу на собі, бо наразі я була більшим і небезпечнішим створінням на арені. Звір випромінював ненависть і ворожість. Я нахилилася і одним різким рухом відірвала стрічку зі свого плаття. Якщо в основі генетичного коду цієї тварини справді були закладені переважно гени собаки, то спершу вона атакує ту кінцівку, що перебуватиме найближче. Намотуючи на ліву руку захисний шмат тканини, я не зводила очей з істоти. Потім я нахилилася, щоб підібрати із землі камінь.

— Ну ж бо, йди-но сюди, тварино, — зашепотіла я до неї.

Дедлі загарчав, і в цю мить його рик більше нагадував ревіння ведмедя. Треба було швидко із цим закінчувати. Я зробила несподіваний крок у бік.

З громоподібним ревом тварина стрибнула вперед: у мій бік летіла маса м’язів і два ряди гострих зубів. Істота скоротила відстань швидше, ніж будь-яка породиста собака, і я простягнула ліву руку, готуючись до тієї миті, коли її зуби вчепляться в мою шкірі. Здоровенна паща зімкнулася на моїй плоті, і я потягнула її на себе, ігноруючи біль, який відчула, коли щелепи істоти здавили мою руку. Вільною рукою я вдарила тварину каменем по черепу.

Якби я використовувала всю свою силу, я б із легкістю пробила їй голову, але я була Сайдонією, тому мені довелося зробити три удари. Тварина завалилася на бік і завмерла. Я зробила крок назад і розмотала тканину на лівій руці. Зуби порвали шматину, а на моїй шкірі залишилися тільки неглибокі криваві зарубки.

Я перевела дихання і відкинула камінь у бік. Арену сповнила мертва тиша. Коли я підняла голову, то побачила сотні вражених, вирячених очей. У мене потемніло в очах. Мені доведеться пояснити, чому я це зробила. Чим я могла виправдати свій вчинок? Як я могла описати словами той імпульс, що змусив мене втрутитися і зупинити це, коли я сама не розуміла себе? Донія ніколи б цього не зробила.

Зачекайте.

Мої думки прояснилися.

Ні, Донія зробила б це. Вона б не стрибнула на арену, як я, але спробувала б завадити цьому. Вона б почала діяти в той момент, коли Елантра кинула Ексалтіда на арену. Або, можливо, навіть тієї миті, коли Невені попросила гроші, щоб замовити власну тварину.

— Люди, як вам не соромно? — закричала я, обвівши поглядом ці вирячені обличчя. Я підійшла до Ексалтіда, який тремтів від страху, згорнувшись клубочком, і обняла наляканого хлопчика. Я зробила вигляд, що гладжу по спині тремтячого Юніті, так само, як це зробила б Донія на моєму місці. — Що з вами не так? Про яке задоволення може йти мова, коли ви спостерігаєте, як розривають на шматки безпорадне створіння? Ми ж не варвари!

Перешіптування й бурмотіння прокотилися залом.

Я зустрілася очима з Елантрою — вона з ненавистю поглянула на мене. На її обличчі читався вираз відкритого презирства, і я зрозуміла, що вона витлумачила мої дії як відкритий хід проти неї, проти родини Пасус.

А потім, на моє превелике здивування, Тайрус Домітріан підняв руку, закликаючи до тиші. Шум натовпу стих і Спадкоємець Прімус подивився вниз зі свого місця ясним і свідомим поглядом.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, ви розважили всіх нас неочікуваним видовищем. Чи не так? — він озирнувся і з натовпу почувся сміх. Тайрус піймав мій погляд. — Думаю, як винагороду за виявлену доблесть ми можемо подарувати вам цього Ексалтіда, щоб ви взяли його під свою опіку.

Я швидко відпустила хлопчика. Я не хотіла цього.

— Ні.

— Ні? — брови Тайруса злетіли вгору.

— Створіння, Ваше Високопреосвященство. Звір. Я хочу звіра. Я заплатила за нього. І хочу забрати його. Він більше не братиме участі у ваших... у ваших диких розвагах.

Тільки в цей момент я зрозуміла саму себе, усвідомила, що змусило мене стрибнути вниз і стати між мисливцем і здобиччю. Незважаючи на слова брехні, які я виголошувала перед натовпом, граючи роль Сайдонії, я зробила це не заради Ексалтіда. Ні, я зробила це через істоту, яка хотіла його вбити, через цього звіра, який як і я, був створений у лабораторії, і збирався безжально вбити, бо його довели до цього, незважаючи на всі його пручання й боротьбу.

Я не могла дозволити цього.

Натомість я приручу його.

Моє тіло тремтіло від надлишку адреналіну, коли мене нарешті витягли з арени і провели вниз до загонів для тварин, де я чекала на повернення Дедлі.

Я очікувала, що до мене прибіжить Невені, але переді мною був Гладдік. Золоті вплетення в його темному волоссі скуйовдилися, і я думала, що він почне розповідати, як страшенно хвилювався за мене.

Натомість він запитав:

— Навіщо ти це зробила?

— Що, пробач?