Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

— Мабуть, у моєї матусі й справді б не було шансів захистити гастроном від тебе.

— Атож.

Бренда посміхнулася, і навіть у темряві Томас зумів розрізнити її посмішку. Дівчина подобалася йому, хоча й пустила кров його другові. А можливо, саме тому Бренда йому і сподобалася.

— А в світі ще збереглися гастрономи? — запитав він. — Я маю на увазі, на що схожий світ тепер, коли лютує Спалах? Скрізь така спека і вештаються психи?

— Ні. Тобто я не знаю. Деякі зуміли вчасно втекти на північ або на південь. Багато людей загинуло від спалахів на сонці. Я з півночі Канади, і мої батьки одними з перших дісталися поселень, організованих коаліцією урядів — людьми, які зрештою і сформували «БЕЗУМ».

У Томаса відвисла щелепа. Кількома фразами Бренда описала світ значно зрозуміліше за всіх, кого досі зустрічав Томас відтоді, як йому стерли пам’ять.

— Стривай… стривай, — пробелькотів він. — Мушу знати все. Розкажи мені все від самого початку.

— Нема особливо чого розповідати, — стенула Бренда плечима, — все сталося багато років тому. Спалахи на сонці почалися раптово й виникали несподівано, вчені не мали змоги вчасно застерегти людей. Половина планети згоріла, а на екваторі вимерло все живе. Клімат тепер інший. Хто вижив, об’єдналися, залишки уряду утворили новий союз. А незабаром виявилося, що в одній місцевості вирує страшна епідемія, яка звідти починає ширитися по всьому світу. Хворобу відпочатку назвали Спалахом.

— Очманіти, — видихнув Томас і подивився на товаришів — чи хто з них чув розповідь Бренди, але, здається, глейдерів цілком захопила їда. Та й сиділи Томас із дівчиною далеченько від гурту. — І що?..

Бренда піднесла руку, обірвавши його.

— Стривай, — мовила вона. — Щось не так. Здається, в нас гості.

Ні Томас, ні глейдери нічого не помітили, проте Хорхе, схопившись на ноги, щось прошепотів Бренді на вухо. Раптом з боку сходів, якими глейдери спустилися сюди, пролунав страшний гуркіт, наче сходи валяться. В тунелі туманом розповзлася хмара пилу, поглинувши вбоге світло у приміщенні з припасами.

Паралізований страхом, Томас сидів і дивився, як біжать до зруйнованих сходів Ньют, Мінхо і решта глейдерів, а тоді звертають у боковий прохід. Бренда враз схопила його за футболку і підняла на ноги.

— Біжімо! — крикнула вона, тягнучи Томаса за собою далі вглиб землі.

Очутившись, Томас спробував вирватися, але дівчина не пускала.

— Ні! Біжімо за нашими др…

Не встиг він договорити, як просто перед ним обвалилася частина стелі — бетонні блоки з гуркотом посипалися додолу, утворюючи завал. Шлях до друзів був відрізаний; згори почувся тріск каміння, і Томас зрозумів, що в нього не лишилося ні вибору, ні часу.

Він неохоче розвернувся і помчав у темряву за Брендою, яка так і не відпустила його футболки.

Томас не мав часу подумати ні про те, як у нього калатає серце, ні про те, що могло стати причиною вибуху. Зараз він міг думати лише про решту глейдерів, які опинилися відрізані від нього. Засліплений Томас просто біг за Брендою, змушений їй довіритися.

— Сюди! — крикнула дівчина. Вони різко звернули праворуч; Томас зашпортнувся і мало не впав, але Бренда допомогла встояти. Тільки-но він відновив темп, вона відпустила його футболку. — Не відставай од мене.

Що глибше вони занурювалися в тунель, то приглушенішим ставав гуркіт руйнування. Томас запанікував.

— А як же мої друзі? Що як…

— Просто біжи! Навіть краще, що ми розділилися.

Повітря поступово холоднішало, панував суцільний морок.

До Томаса повернулися сили, вирівнялося дихання. Гуркіт за спиною вже майже ущух. Томас непокоївся про товаришів, але чуття підказало, що з Брендою він у безпеці, а глейдери самі про себе подбають, коли знайдуть вихід. А що як глейдери опинилися в полоні у підривників тунелю? Або й загинули? Тоді хто організував на них замах? Від тривоги серце обливалося кров’ю…

Бренда ще тричі повернула. Томас тільки дивувався, як дівчина орієнтується. Він уже хотів був запитати, аж раптом вона зупинилася, притримавши Томаса.

— Нічого не чуєш? — важко дихаючи, запитала Бренда.

Але Томас не чув нічого, крім їхнього сапання. Довкола — тільки тиша й темрява.

— Ні,— мовив він. — Де ми?

— Будинки на околиці пов’язані мережею тунелів. Можливо, вони ведуть і до міста… Так далеко ми ще не заходили… Ці коридори називають Підземеллям.

Брендиного обличчя Томас не бачив, зате відчував її подих. Дивно, та, попри місцеві умови життя, з рота в дівчини не смерділо. Її дихання взагалі не мало запаху і здавалося навіть приємним.

— Підземелля? — перепитав Томас. — Дурнувата назва.

— Ну, не я вигадала.

— І наскільки ретельно ви це Підземелля вивчили?

Щось йому не хотілося бігати навмання незвіданими коридорами.

— Не надто ретельно. Повсякчас наштовхуємося на психів. Зовсім поганих. Гірш ніж кінчених.

Томас роззирнувся, намагаючись невідомо що роздивитися в темряві. Від страху