Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

На таке питання неможливо було відповісти, не отримавши по пиці. Але Томас обрав, як йому здавалося, безпечний варіант.

— Ні.

— Ні? Ти відповів на обидва запитання?

— Так. Тобто ні. Я маю на увазі… так, на обидва питання я відповідаю: ні.

Хорхе посміхнувся, легенько сіпнувши правим куточком рота, і Томас зрозумів, що псих насолоджується кожною миттю гри.

— Спалах розвивається поетапно, muchacho.3 В усіх у місті він є, і мене зовсім не дивує, що на Спалах хворі й твої страхополохи-дружки. У мене болячка на початковій стадії, і псих я тільки на словах. Заразився кілька тижнів тому. Аналізи на карантинному блокпосту дали позитивний результат. Уряд зі шкури пнеться, намагаючись відокремити хворих від здорових. І все марно. Мій світ у мене на очах скотився у вигрібну яму. Мене запроторили сюди. Будинок ми відбили з гуртом інших новачків.

Почувши слово «новачки», Томаса мало не задихнувся, немов у горлі застряг клубок пилу. Він одразу згадав про Глейд.

— Мої побратими по зброї зі мною в одному човні. Прогуляйтеся містом і подивіться, що там відбувається. Побачите різні стадії хвороби, дізнаєтеся, як воно — бути гірш ніж кінченим, хоча, напевно, і не встигнете насолодитися новим знанням. Анестетиків, до речі, у нас немає. Кайфу немає.

— Хто тебе сюди запроторив? — запитав Томас, притлумивши цікавість: про анестетики він запитає потім.

— Як і вас — «БЕЗУМ». Щоправда, ми не особливі, яким себе вважаєш ти. «БЕЗУМ» створили уряди, яким пощастило вціліти, от вони й борються з хворобою. Вони кажуть, що місто — частина їхнього плану. Більше я нічого не знаю.

Здивований і розгублений, Томас побачив шанс випитати нову інформацію.

— Хто входить у «БЕЗУМ»? Що таке «БЕЗУМ»?

Хорхе здивувався не менше за Томаса.

— Я розповів усе, що знаю. І чому, до речі, ти питаєш? Це ж ви такі особливі, це ж на вас уся справа тримається.

— Слухай, я розповів щиру правду. Нам багато чого обіцяли, але при цьому ми про організацію мало що знаємо. Деталі вони тримають в таємниці. Сказали, мовляв, перевіряють, чи зуміємо ми пройти через весь оцей дрист, і не пояснили суті.

— З чого ти взяв, що в них є ліки?

Згадавши обіцянки Щура, Томас відповів, стараючись говорити спокійно:

— Той тип у білому костюмі, я казав тобі про нього. Він і обіцяв ліки, якщо ми зможемо дістатися прихистку.

— Угу, — промимрив Хорхе начебто ствердно, тільки прозвучало воно зовсім навпаки. — І нам дозволять в’їхати на коні в цей самий прихисток разом з вами й отримати ліки?

Томасу насилу вдавалося зберігати холоднокровність.

— Певна річ, я не можу цього гарантувати. Та чом би не спробувати? Допоможете нам — і ви матимете маленький шанс на порятунок. Вб’єте нас — і ніякого шансу не отримаєте. Тільки псих на останній стадії хвороби обере другий варіант.

Хорхе знову посміхнувся краєчком рота, а тоді булькітливо засміявся.

— А в тобі щось є, Томасе. Кільки хвилин тому я хотів виколоти очі твоєму дружкові та й всій вашій компанії… Хай йому грець, ти наполовину переконав мене.

Намагаючись не виказати емоцій, Томас стенув плечима.

— Я дбаю про те, щоб дожити до наступного дня. І хочу лише пройти через місто. Опісля мене хвилюватиме інше… І знаєш, що ще? — Томас зібрав усю мужність, щоб вдавати крутішого, ніж був насправді.

— Що? — звів брови Хорхе.

— Якби, виколовши очі тобі, я гарантовано дожив до завтра, то позбавив би тебе зору просто зараз. Але ти мені потрібен. Потрібен усім нам.

Томас, кажучи це, сам собі не дуже вірив.

Але це спрацювало.

Пильно подивившись на Томаса, псих простягнув йому через стіл руку.

— Вважаю, ми з тобою домовилися, hermano, з багатьох причин.

Томас у відповідь потиснув йому руку. І хоча він відчував неймовірне полегшення, однак постарався не виказати цього.

Та наступної миті Хорхе поховав усі його надії.

— Одна умова. Те гаденя, що повалило мене… Ти начебто назвав його Мінхо?

— Так… — слабким голосом відповів Томас, і серце шалено закалатало.

— Він помре.

— Ні.

Томас постарався вкласти в одне слово всю рішучість і твердість, на які був здатний.

— Ні? — здивовано перепитав Хорхе. — Я даю шанс спокійно пройти через місто, повне лютих психів, які тільки й марять зжерти вас живцем, а ти кажеш «ні»? На моє малесеньке прохання? Це мені не до шмиги.

— Бо це нерозумно, — пояснив Томас. Звідки в ньому така сміливість і холоднокровність? Утім, інакше з психом розмовляти не можна.

Хорхе нахилився вперед, знову поставивши лікті на стіл, але цього разу не склав долоні, а стиснув кулаки, хруснувши кісточками.