Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

— Ти вирішив мене подратувати, поки я не переріжу тобі артерії одну по одній?

— Пам’ятаєш, як бився Мінхо? А щоб кинутися на тебе, треба бути неабияким сміливцем. Вб’єш Мінхо — втратимо його здібності. Він наш найкращий боєць, нічого не боїться. Може, він і божевільний, але він нам потрібен.

Томас намагався говорити практично. Прагматично. Якщо він і має ще друга на світі, окрім Терези, звісно, то це Мінхо. І без нього Томасу не впоратися.

— Він мене розлютив, — не розтискаючи кулаків, жорстко промовив Хорхе. — Виставив мене дівчиськом перед моїми людьми. Так… так не можна.

Томас стенув плечима: хіба не байдуже, це ж дрібниці.

— Покарай його. Вистав дівчиськом його, тільки не вбивай. Що більше на нашому боці здорових рук і ніг, то більше шансів. Та кому я це кажу, ти ж місцевий!

І тоді — лише тоді — Хорхе розслабив кулаки, на яких побіліли кісточки, і видихнув: від напруги він і дихати забув, а Томас і не помітив.

— Гаразд, — сказав псих. — Гаразд. Я вибачу Мінхо, але не думай, що це ти мене вмовив: це я сам передумав. Знайшов дві причини зберегти Мінхо життя. Й про одну з них ти й сам мав би здогадатися.

— Про яку? — Томас більше не приховував полегшення. Йому вже несила було гамувати емоції. До того ж Хорхе заінтригував його.

— По-перше, ти не знаєш усіх деталей тесту, чи експерименту, чи через що ще там проганяє вас «БЕЗУМ». Може, що більше вас дістанеться прихистку, то більше шансів отримати ліки? Вам не спадало на думку, що група «В», може, конкурує з вами? А я ж тепер особисто зацікавлений у тому, щоб до фінішу дійшли всі одинадцятеро ваших.

Томас мовчки кивнув. Він не хотів випробовувати долю і несамохіть втратити важко здобуту перемогу: Хорхе повірив у історію про Щура і ліки.

— Далі, причина номер два, — провадив псих. — Ще один привід зберегти Мінхо життя.

— І який?

— Своїх психів я не братиму з собою. З нами.

— Га? Чому? Мені здалося, твої люди допоможуть нам пройти через місто.

Рішуче похитавши головою, Хорхе відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях, — так він уже не видавався таким загрозливим.

— Ні. У цьому нам краще допоможуть не м’язи, а потаємність. Ми з перших днів уздовж і впоперек обнишпорили цю діру, тож набагато більше шансів вибратися звідси й отримати припаси, якщо ми підемо второваною стежиною. Ми навшпиньках обійдемо психів замість прорубуватися через їхні ряди, наче воїни-аматори.

— Важко тебе зрозуміти, — зауважив Томас. — Не ображайся, але твоя ватага якраз і схожа на воїнів-аматорів. Ну, якщо судити з отого лахміття та зброї.

Повисла довга пауза, і Томас устиг подумати, що припустився помилки, однак Хорхе раптом вибухнув реготом.

— Ox muchacho, подобаєшся ти мені, шмаркач везучий. Не знаю чому, але подобаєшся. А то порішили б тебе вже тричі.

— Та невже?

— Га?

— Ти здатен когось убити тричі?

— Знайду спосіб.

— Тоді я постараюся поводитися чемно.

Ляснувши по столу долонею, Хорхе підвівся.

— О’кей. Ось як ми домовимося. Ми спробуємо провести вас, шмаркачів, до прихистку в повному складі. З собою беру одного помічника — Бренду, вона геній. Нам знадобиться її голова. Вочевидь, не варто казати, що на вас чекає, якщо зрештою ми не отримаємо ліків.

— Та годі,— саркастично промовив Томас. — Ми ж начебто тепер друзі?

— Овва! Ми не друзі, hermano. Ми кумпани. Я веду тебе в «БЕЗУМ». Ти забезпечуєш мені ліки. Ось і вся угода, а ні, то проллється кров.

Томас підвівся, з рипінням відсунувши стілець.

— Ми ж домовилися, ні?

— Так. Домовилися. Тепер слухай: коли вийдемо до решти, ти мовчиш. Від зайвих треба звільнитися, а це… буде важко.

— Є план?

З хвилину, не відриваючи очей від Томаса, Хорхе міркував, потім мовив:

— Ти, головне, мовчи, поки я свою справу роблю, — він уже рушив був до дверей, але зупинився на порозі.— І, до речі, нашому compadre4 Мінхо мій план навряд чи сподобається.

Вже у коридорі, простуючи до товаришів, Томас усвідомив, наскільки голодний. Судоми у шлунку перекинулися на весь живіт, наче органи пожирали один одного.

— Гаразд, слухайте всі,— оголосив Хорхе, коли вони з Томасом повернулися до великої обшарпаної кімнати. — Ми з цим пташком дійшли згоди.

«Пташком?» — подумав Томас.

Психи, міцно стискаючи зброю в руках, уважно слухали ватажка, при цьому позираючи на глейдерів: хлопці по всьому периметру кімнати сиділи спинами до стін. Крізь розбиті шибки й діри в стелі згори лилося сонячне світло.

Хорхе, стоячи в центрі, говорив, звертаючись водночас до всіх. Томасу подумалося, що вигляд у нього кумедний — так наче він перестарався.

— По-перше, цих прибульців слід нагодувати. Знаю, звучить безглуздо: ділитися з чужинцями харчами, які ми здобули для себе з такими труднощами. Та вони