Випробування вогнем - Джеймс Дашнер
— Ти тут ватажок?
Томас похитав головою.
— Ні, це той хлопець, якого ти мало не проштрикнула ножем.
Бренда глянула на Мінхо, потім знову на Томаса. І посміхнулася.
— Кепський вибір. Певна річ, я скоро геть з глузду з’їду, та ватажком я б обрала тебе. Та ти й поводишся, як ватажок.
— Ем, дякую, — Томасові зробилося ніяково, а потім він згадав татуювання Мінхо. Згадав і своє, що прирікає його на смерть. Щоб приховати раптову зміну настрою, він швидко заговорив. — Я… е-е-е… теж обрав би тебе — замість Хорхе.
Дівчина, гойднувшись уперед, поцілувала Томаса в щоку.
— Ти милий. Я і справді сподіваюся, що вас не доведеться вбивати.
— Ходімо, — Хорхе жестом звелів усім іти до розтрощених дверей. — Брендо, годі вже з ними панькатися. Після сховку нас чекає довгий шлях. Ну ж бо, ворушіться.
Бренда не зводила з Томаса очей. Від поцілунку по тілу немов пробіг електричний розряд.
— Ти мені подобаєшся, — зізналася вона.
Томас судомно ковтнув, не в змозі здобутися на відповідь. Тим часом Бренда, облизавши кутик вуст, з посмішкою попрямувала до дверей. На ходу вона пхнула ніж у кишеню штанів.
— Ходімо! — крикнула вона, не обертаючись.
Напевно, цієї миті на Томаса витріщалися геть усі глейдери, але він не хотів ні з ким зустрічатися очима. Натомість натягнув на голову сорочку і, не стримуючи легкої посмішки, рушив уперед. За ним решта глейдерів вийшли з потрощеної будівлі й попрямували назустріч палючому сонцю, яке плавило потрісканий асфальт тротуарів.
Бренда вела гурт, а Хорхе замикав стрій. Ішли під стіною, у вузесенькій тіні, й Томас усякчас мружився — очі ніяк не звикали до сліпучого світла. Здавалося, тут усі будівлі випромінюють неземне сяйво, так наче збудовані з магічного каменю.
Вздовж стіни рухали довгенько, поки Бренда вивела глейдерів на задвірки будівлі, як подумалося Томасу. Тут у тротуарі починалися сходи, що вели під землю, — йому це нагадало щось із його минулого життя. Мабуть, це якесь підземне залізничне сполучення.
Й на мить не затримуючись і не чекаючи на решту, Бренда спустилася сходами. Вийнявши ніж із кишені, міцно стиснула його в руці, біля стегна, аби щомиті бути готовою до атаки чи оборони.
Томас рушив за Брендою, поспішаючи забратися з сонця і, що важливіше, дістатися їжі. Шлунок просив їсти, відгукуючись болем на кожен крок. Цікаво, як це хлопцю ще вдається переставляти ноги? Слабкість розросталася в тілі, як пухлина, замінюючи органи отруйними раковими клітинами.
В непроглядній пітьмі Томас орієнтувався на тупіт кроків. Нарешті досягли дверного отвору, з якого линуло жовтогаряче сяйво. Бренда спокійно ступила крок у тому напрямку, а Томас затримався на порозі невеликої кімнати: вогке повітря, ящики, консервні бляшанки, зі стелі звисає одна-єдина лампочка. І замало простору, щоб уміститися всім.
Бренда немов прочитала Томасові думки.
— Ви з приятелями зачекайте за дверима. Знайдіть де присісти, а я за мить винесу смачненького.
Томас кивнув, хоча Бренда і стояла до нього спиною, і повернувся в коридор. Тут він гепнувся на долівку подалі від товаришів, у глибині тунелю, розуміючи, що підвестися вже не зможе, поки не поїсть.
«Смачненьким» виявилися консервовані боби і якісь сосиски — це так Бренда сказала, а етикетки були іспанською. Ці холодні консерви видалися Томасу найвишуканішим делікатесом, і хлопець змегелив усе до крихти. Хоч і навчений досвідом не переїдати після голодування, Томас не зміг зупинитися. Якщо виблює, знову з’їсть. Бажано свіжу порцію.
Роздавши їжу зголоднілим глейдерам, Бренда підійшла до Томаса і присіла поруч; на тонких довгих пасмах відбивалося помаранчеве сяйво лампочки. Біля себе дівчина поставила на підлогу двійко рюкзаків, повних таких самих бляшанок.
— Один для тебе.
— Дякую, — наминаючи ложку по ложці, Томас уже бачив дно бляшанки. Ніхто в тунелі не розмовляв; чулося тільки плямкання і ковтання.
— Смачно? — поцікавилася Бренда, беручись до своєї порції.
— Я тебе прошу! Та я за це рідненьку матусю зіштовхнув би зі сходів. Звісно, якщо у мене є матуся.
Томас намагався не згадувати сон, у якому мигцем бачив маму. Думки про неї завдавали болю, викликали тугу.
— Швидко приїдається, — сказала Бренда, і її зауваження урвало Томасові роздуми. Правим коліном дівчина торкалася його гомілки. І, вочевидь, невипадково. — В нас на вибір лише чотири-п’ять страв.
Томас постарався відкинути все, повертаючись у сьогодні.
— Звідки харчі? І скільки ще залишилося?
— Перш ніж місто спопелило сонце, тут працювало кілька харчових заводів, а готова продукція зберігалася на великих складах. Часом здається, що саме через них «БЕЗУМ» і скидає сюди психів. І поки уряд твердить собі, мовляв, хворі бодай не помруть з голоду, ми повільно божеволіємо й ріжемо одне одного.
Зачерпнувши залишки соусу з дна бляшанки, Томас облизав ложку.
— Якщо харчів повно, то чому на вибір лише п’ять страв?
Він раптом злякався, що поквапився довіритися Бренді й що вона легко могла нагодувати глейдерів отрутою. Втім, вона їсть ті самі консерви, тож підозри, здається, безпідставні.
Бренда великим пальцем тицьнула в стелю тунелю.
— Ми обчистили найближчі склади якоїсь харчової компанії.
