Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Де там, розпродастеся!.. — пирхнув пан Войслав, умостившись, сапаючи, в кріслі поруч і махнувши кельнерові. — Коли б ви хотіли розпродатися, то зробили б це, як був страйк шаманів. Скільки ви заробили на варшавських трамваях, п’ятдесят тисяч? Пане старший, самовар сюди, будь ласка!
— Ви продали крижлізо на рейки в Варшаві? — втрутилося. — А чи має там хтось контракт на водогін?
— Чого?
— Як це виглядало в містах, які раніше потрапили під Кригу? Труб не міняли?
— Пан Бенедикт Ґерославський, — формально представив Веліцький. — Нещодавно прибув із Варшави. Послухайте, Ужецький вискочив звідси, як ошпарений, — це через цей податок?
— Останні нотування з Европы, Гамбурґ і решта бірж, акції Банкферайн полетіли в канаву на чотириста п’ять крон і п’ятдесят галерів.
— Покажіть-но!
— Рубель тримається на двісті шістнадцяти коронах із дещицею.
— То ви ще й спекулянт видатний, хто б подумав, увесь у чотирипроцентних гіпотечних заставних й урядових обліґаціях.
— Сказав фахівець від тринькання маєтків.
Сумні блондини — це були брати Ґаврони, сини Якуба Ґаврона із Лодзі, селянського сина, котрий доробився на швейних машинах і вивчив дітей в європейських школах; поперхнувшись кісточкою сливи, він зійшов зі світу труду й грошви у віці сорока чотирьох років, залишивши близнюкам Янові та Янушові понад триста тисяч рублів готівкою плюс кілька інвестицій у Лодзі. Інцидент зі сливкою трапився року тисяча дев’ятсот десятого. До тисяча дев’ятсот тринадцятого брати встигли проциндрити майже увесь маєток. Проциндривши бáтьків, вони заходилися купчити власний, а Іркутськ епохи крижліза видався їм найкращим для цього місцем. У цьому вони не помилилися. Тим часом Ян одружився і сплодив дочку й сина — так росло нове покоління Ґавронів. Можливо, весь цикл повториться знову.
За чаєм і птіфурами, за кавою і запеченими в гарячому тісті фруктами пан Веліцький обговорював тут, у Віттеля, напівповажні каварняні інтереси. Ненадовго до столика підійшов згаданий уже Фішенштайн, статечна постать із сивою гривою, сивими пейсами, в чорному халаті. Він спирався на товстий, наче держак хоругви, костур, ліве око в нього було мертве й вибране, він його замістив у запалій очниці мороскляною кулею із тунґетитовою зіницею, — залежно від того, на що він скеровував напівсліпий погляд, йому одразу ж мінилися барви й світіні, що пропливали в цьому нелюдському очиську. Пан Войслав підвівся, вони дуже люб’язно привіталися, зі звичною повагою між статечними купцями. Зав’язалася розмова польською, російською та їдиш із численними диґресіями, в якій — як нарешті зорієнтувалося — ішлося про те, хто за який проект віддасть свій голос на найближчій раді Сибирьхожета, зокрема кому які переморозні концесії уділять. Брати Ґаврони уважно дослухалися. Ні Веліцький, ні Фішенштайн не були членами ради директорів чи акціонерами Сибирьхожета, проте обидва мали певний вплив на голоси засідателів. Зрозумілося, що саме таким чином відбувається іркутська політика, таким є голос народу й таким є тут його вплив на вироки влади: не через думу й низову політику, а завдяки голосу грошей.
Коли Веліцький пішов провести Фішенштайна до виходу, Ґаврони охоче пояснили кілька речей, забарвлюючи з’ясування жалібними скаргами. Сибирьхожетo могло голосувати, скільки заманеться; на ділі сам Побєдоносцев розсуджував питання щодо прав на експлуатацію гніздищ лютих Зимового Ніколаєвська, а також усього Сибіру. Найтривкіші й найглибші гніздища містилися у так званому Дірявому Палаці, потенціал трансмутації якого оцінювався у понад п’ять мільйонів пудів річно. Крижлізоварний концерн Тіссена до спілки з товариством Бєлкова-Жильцева отримав більшість контрактів із Міністерством Війни Росії, у тому числі майже усі контракти на крижлізо для побудови кораблів Тихоокеанського Зимового Флоту.
— Єдине, що податками гнітять, — бурчав Ян.
— Для того й податок, щоб чесних людей ним гнітити, — вторував йому Януш.
— Але інша річ, що, доки вони воєнні пріоритети утримуватимуть, ми не зможемо пропхатися до студниць.
— Знову ціна природних покладів злетить до небес.
— Сороки й геологи-старатели будуть у тайзі стрілятися.
— Процеси за землю заблокують.
— Розбійників намножиться.
— Красти будуть, красти.
— І шаманів підкуповувати.
— На Шляхах Мамутів убивати.
— Як на харбінській біржі крижлізо сталевої проби подолає сім рублів за пуд, знову спалахне війна в Підземному Світі.
— Фішенштайн — мудрий чоловік, що інвестує у нерухомість.
— Хто коли втратив на торгівлі землею? Тут уже немає навіть де людей ховати.
— Цвинтарний інтерес! Це думка. Вони прибувають тисячами. Й що роблять? Помирають.
— Аби тільки добрі правила через міську думу провести, щоб міська управа платила за усіх бедняг.
— Не бійся, не бійся, витягнемо на шпальти газет попів і м’якосердих дружин сановників наших. Хто підніме руку проти християнського милосердя? Га?
Пригадалося тоді про іркутських гробарів, які, вочевидь, уже чудово урядують самі.
— Це не так, пане Бенедикте. Єрусалимський цвинтар було закрито ще в дев’ятнадцятому столітті; тепер там ховають власне тільки католиків. Ну, чинне або не чинне, але кладбище мусить тримати на варті пильних гробарів, щоб ті вписували в реєстр могил кожне вимороження лютого з-під землі. Потім треба за ним йти й збирати рештки покійників, і знову в могилу класти — таких повторних чвертьпоховань ми трохи маємо, в Іркутську великий цвинтар знайдеш при кожній церкві, а церков тут много. Бо, бачте, ота матерія, що в морозянику вулицями города суне, то не лише вода, лід себто, а й різні випадкові частки, які він там прихопив морозом своїм із землі. Тобто шматки тіл померлих, похованих під хрестом, якщо він акурат крізь них пройшов. Чи хотілося б вам матір свою, покійницю, розтягнутою по дахах і тротуарах побачити? За це ми й платимо гробарям.
Розглядалося по залі. До полудня у суботу гостей ще можна було полічити на пальцях. Мабуть, і справді то були переважно поляки. Не зауважилося теж жодної жінки.
Під сонячним ландшафтом навпроти сидів рудий похмурий чолов’яга із поставою Лонґінуса Подбіп’єнти, лиш із дивно маленькою головою, причепленою на довгій дугоподібній шиї, на цей момент — низько опущеної носом у кухоль. Проте очі під гнівно насупленими бровами стежили за кожним рухом у каварні, й, мабуть, нічого не минало вух рудого: знаком підвищеної уваги був червоний блиск у зіницях і міцний стиск на кухлі лаписьок, якими природніше було б стискати сокиру.
— Це пан Левера, наш місцевий графоман, — прошепотів Веліцький,
