Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

центра кола, а рівносторонній трикутник більше доречний, ніж різносторонній. А може, просто Чёрное Сияние вже лягло на умисл. — Їде слідом за нами, — мимрив пан Щекєльніков, — стежить від будинку. — Навіть не спиталося. З мосту Шелєхова зійшла колона піхоти. Мабуть, Імперія перекидає війська з японського фронту на Камчатку, на спорудження Аляскинського тунелю; частину підрозділів, утім, найвиразніше відправили на захід, — може вони застрягли в Іркутську не випадково, а через зростання активности Японського Леґіону? До того ж зі стіни передпокою у митниці вже зірвали воєнний плакат. Сидячи в секретаріаті комісара Шембуха (товстий Міхаїл знову кудись подівся), не могло не зауважитися, свєю чергою, портрета царя на протилежній стіні — чи його тут хтось навмисно криво вішає? Устати, підійти, поправити? Сиділося з шубою на колінах, яка прикривала масні плями. Увійшов сивий вусань у мундирі високого сановника, став посеред покою, гучно перднув, низько вклонився перед зображенням Ніколая II Алєксандровіча й сів на лаві під ним. Глипнулося обережно (що було важко, зважаючи на те, що одне обличчя уміщене навпроти іншого, як портрет царя — навпроти портрета міністра). Чиновник сидів, випроставши спину, наче кий проковтнув, спершись потилицею до стіни, задерши погано поголене підборіддя і витріщаючись просто себе. Не вдалося розпізнати цієї гри поглядів. Чи це погляд гнівний, осудливий? Чи цей сивак споглядає так «згори» з презирством? З обуренням? Претензією? З приводу? Поправилося шубу на колінах, ширше її розкладаючи. Бачить плями? Не бачить? Бачить. Відвелося погляд. Він сидів нерухомо, потьміт виливався йому з-за спини на білий тиньк, мов піна, що стікає з браги. Чи він узагалі дихає? Принаймні не кліпає. Проковтнулося слину, відчуваючи, що, попри всі зусилля і присяги, чинені в душі, на обличчя виповзає гарячий рум’янець, червона квітка сорому. — Я чекаю добрих п’ятнадцять хвилин, комісар, мабуть, знову кудись вийшов, — сказалося, що два слова підвищуючи голос. Сивак не реаґував. У голові почали вибухати дедалі химерніші ідеї, — може він справді не дихає, бо якось непомітно зазнав серцевого нападу? Й сидить зараз навпроти холонучий труп? І говориться із трупом? Зі статечним трупом схрещується погляди? Зринув образ великої зали очікування у бюро Імперії, де лава за лавою сидять у тиші й нерухомості живі й мертві прохачі, й ті, що оце в очікуванні на прихильність чиновника поволі конають. А коли настає черга трупа, швейцари вносять його, застиглого, сидячи, перед лик референта, прокуратора чи іншого канцеляриста, адже прусський чиновний ритуал мусить бути дотримано й не можна образити серйозність Установи. Увійшов секретар-татарин. Зауваживши вусатого сивака, він дещо зблід. Чемно вклонившись, він сів за письмовий стіл і встромив носа в папери. Спробувалося упіймати його погляд, дати йому знак очима, делікатно переказати запитальну міну, — проте він жодного разу навіть не підняв голови. Ситуація ускладнилася ще більше. Ті масні огидні плями, певно, видно з-під шуби. Палалося. Раптом старий підхопився з лави — мало не підскочилося самому. Він підійшов, простягнув руку. Мимоволі всталося і потислося її, незґрабно підтримуючи лівою хутро.

— Вітаю, — сказав він голосно й виразно. Очманіло подякувалося. Він ще кивнув головою, ухопив не дивлячись якісь бумаги зі столу, а відтак вийшов маршовим кроком.

— Хто це був? — спиталося приголомшено.

— Пан генеральний директор Зиґфрид Інґмаровіч Ормута, — відказав напівпошепки секретар Міхаїл. Зітхнулося. А кажуть, що в Краї Лютих немає божевільних!..

В Будинку Моди Раппапорта насамперед звернулося у чоловічий відділ, де без зайвих церемоній придбалося (як би не лічити, все одно за гроші Веліцького) два легкі чесучеві костюми, в міру добре припасовані, проте дешеві, бо шиті на мірку манекена, й брудно-коричневого кольору, а також пару чорних штанів окремо. Перебравшись одразу в примірочній, розпиталося продавця, і той спрямував на п’ятий поверх, під вивіску модистки. Якщо опис Вуцби не брехав, то жінку звали Леокадія Ґвуждж; «пані Ґвуждж» — заміжня або вдова. Щекєльніков підійшов на сходах і прошепотів на вухо:

— Не дайте їй грошей.

— Скаже, то віддам цілий гаманець.

— У-у, серце прогіркле.

— Зникніть.

— Вона легка ручка до чужого, — знущався він далі.

Розгарячілося.

На «Складі Чепурно Вбраної Панни» між ґалереями дзеркал, у які розглядалися шикарно вдягнуті манекени, між напівкруглими шафами, повними виблискуючих свіжістю вечірніх суконь, скопійованих із віденських журналов, між стояками з хутрами, що блищать, мов свіжа роса, із зимовими пальтами, пальтами на хутрі, палантинами, муфточками, накидками, обшитими хутром, під високими полицями, на яких пінилися барвисті тканини, круазе, шеніли, батіки, тафти, адамашки, орґанді, крепдешини, креп-марокани, мусліни, м’якенькі під самим лише поглядом, як дитячий сон, від однієї до іншої вітрини головних уборів, одних вигадливих, інших скроєних за зразком русской шапки, отак, кружляючи від красивої спокуси до ще красивішої, пропливали мармуровою доріжкою, облицьованою кокосом, не менш чепурні жіночки, ніколи не самі: групками по дві-три особи, або з чоловічим товариством біля плеча. То були найвищі рівні шику.

З глибини алькову, світлом медвяним залитого, тривала атака на наступний орган чуття. Кришталеві скарбнички парфумерії пропонували дорогоцінні пахощі в чудернацьких мороскляних флакониках, де перепліталися веселкові папужі зблиски із веселками спокусливих запахів. Вистачило пройти вздовж першої секції, і навіть людина з наполовину затканим носом скорялася якійсь чарíвності, вистачило прочитати етикетки на крижлізних бляшках, виставлених під емблемою Еда Піно: Paquita Lily, Jasmin De France, Violette Princesse, Persian Amandia, Blue Nymphia, Bouquet Marie Louise… Чи відчуття запаху — це відчуття, яке оперує невидимим, нечутним, недоторканним, — чи воно не найближче до позаматеріального світу?

Уява одразу ж підсунула образ панни Вуцби у несміливому товаристві не набагато заможнішого нареченого, як вони прогулюються перед Будинком Моди пополудні їхнього єдиного вільного дня на тижні, або й упродовж усього місяця, щоб принаймні надивитися на прекрасні óбрази, проходячи, торкнутися вищого життя, позахоплюватися елеґантними панами й вишуканими панями, старшими удвічі від такого підлітка, бо ж для них кроїться мода, для зрілих жінок, понад тридцятилітніх, вони — ідеал жінки: жінка довершена, сповнена, а не девушка незріла, себто половина, чверть жінки. La passion se porte vieux. А тимчасом можна принаймні подихати повітрям багатства — втягнути в легені ці запашні міазми розкоші…

— Пані Ґвуждж?

— Отам.

Упізналося її завдяки русій косі й ластовинню. Гарної статури жінка бальзаківського віку, із видатним бюстом і широкими, міцними долонями. Вона не мала обручки.

Почекалося, аж поки вона відійде від клієнтки; тоді підійшлося і ввічливо їй представилося.

Жінка мимоволі поглянула крізь вітражне вікно на вуличну світінь.

— Я так