Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Але чи я вас питаю про терміни?! Чи вимагаю повернення?! Ні!

— Ви аж занадто гостинні, одного лихого слова не можу сказати. Але що ж? — Місяць, другий, хто знає, коли Шембах мене відпустить, — а я тут мушу нахлібником-недорікою жити, як стара тітка, котра на утриманні родини повільно доживає віку? Я не збираюся іти вимагати утримання від Зими! Тож я й подумав про ті крижлізні спілки, — кожне друге прізвище чую там польське, — а ви усіх знаєте.

Ковтнулося решту настою, відставилося філіжанку. Поглянулося при цьому мимоволі на нігті: не те, чи обкусані (бо ні), а те, що вже усі блідо-сині, без бодай смужки рожевої унизу. Це був один із видимих наслідків низькотьмідинової дієти у високотьмідиновому середовищі Краю Криги. Й далі малося теж враження, що потьміт, який спливає з тіла й одягу, інший, ніж потьміт лютовців: та само інтенсивність відхилення світла, його протилежний вектор. Люди, однак, не звертали на це уваги.

— Я навіть не кажу про пана Порфірія, це, ймовірно, було б незручно, — але хто такий Горчинський?..

Пан Войслав змахнув рукою, наче муху відганяв.

— Де ж то ви про дідуся Горчинського почули? Горчинський давно Круппові випродався за харбінські розписки, шістнадцять від ста, бідолаха він. — Пан Веліцький поплескав себе по череві, потягнув за бороду й поглянув запитливо, наче по-новому дивлячись на людину, з явною підозрою у шахрайстві.

Може, він це побачить, подумалося, — але не відвелося очей, тільки власне поглядом на погляд відповілося, ще й піднявши голову й стягнувши губи. Може, він розкусить: що завмерло, не може так раптово змінити свою форму.

Але ні — бо й звідки пан Веліцький мав би знати таємниці чорної фізики?

Він видихнув.

— І добре складається! — плеснув пан Войслав у долоні. — Чоловік мусить мати заняття, чоловік мусить чути вартість у руках. Як не може сам заробити, то мусить покладатися на доброту інших людей, жити, як жінка на утриманні, — маєте рацію! — Він схопився за ланцюжок, поглянув на опуклий кишеньковий годинник. — Пошлю Трифона, пан Цвайґрос устигне відповісти. То готуйтеся, пане Бенедикте, поїдемо!

— Уже? Я щойно повернувся.

— А куди це ви так на світанку останнім часом даєте драла, добродію? Снідаєте десь у місті? А може, вже красавицу якусь, пане Бенедикте, звабили, га? То я б тоді скоріше зрозумів ваші вечірні походеньки, хе-хе. Не вас першого Амур тут би підстрелив.

Було 13 вересня, святого Івана Золотоустого, субота, ранок після пізнього сніданку в домівці в родини Веліцьких. Крижані промені літнього Сонця осяювали високі вікна їдальні, плинні мороскляні вітражі. Лютий відморозився назад в Анґару, що всіх на Цветистой дуже підбадьорило. Мацюсеві вночі випав молочний зуб, він отримав за нього від батька важкого півімперіала — тепер він світив ним собі в очі, стоячи біля вікна й пускаючи крізь мороскло золотих зайчиків. При цьому він широко відкривав ротика, нишпорячи язичком під щоками; малюк тільки тоді припиняв копирсатися у яснах, коли хтось новий входив до покою — старий камердинер Ґжеґож, покоївка, кухарка, бонна, Трифон, — на що Мацюсь повертав до нього відполіровану монету й лоскотав його по обличчі світелком.

— Гросі маю! — оголошував він. — Маю гросі!

Поїхалося із паном Войславом до каварні Віттеля — на віддалі одного перехрестя від вулиці Головної, четвертий поверх величної будівлі в стилі модерн, над вивіскою нью-йоркської «Ґерманії», вхід від боку фліґеля. На сходах розминулося із череватим напівазіатом, котрий квапливо одягав на себе шубу.

— Що, тікаєте? — запитав його пан Войслав. — Куди так квапитеся? — Той лише пирхнув і побіг галопом униз. — Ужецький, — пояснив пан Веліцький. — Від матері китайской, але православний старовір, робить великі гроші на пресованому чаї, чолов’яга коштує півмільйона живцем. — Зрозумілося, у яке товариство входиться.

Ще до того, як пан Войслав устиг віддати шубу ґардеробникові, Веліцького упіймав молодий семіт із прилизаними чорними кучерями, накручений нервовою енерґією: видно, він зауважив Веліцького крізь скляні двері вестибюля.

Юнак наздогнав його й почав навпростець:

— Сім тисяч пудів брудної чартушки, через три дні на вітці в Иннокентьевском Один, оплата авансом сорок відсотків, моя людина приймає векселі Штурца й Ґорубєва, жиро Бруге й спілка, Фішенштайн щойно давав мені двадцять шість із половиною, півтретя рухомого складу П’єтрицького, й що ви на це скажете, пане Веліцький?

— Він давав, чому ви не узяли?

— Хто сказав, що я не узяв? Чи я умом тронулся, щоби не брати, коли дають? Я взяв! Я вас питаю, що ви скажете, бо знаю, що ви заповзялися на Фішенштайна.

— Але який тут ґешефт, пане Рибко?

— Ґешефт завжди є! — Молодик, яким далі тіпало, потягнув Веліцького убік, не знати навіщо, бо голосу не стишив нітрохи. — Я можу мати ще п’ять тисяч пудів наступної суботи й можу їх тоді продати за двадцять сім або й вісім. Але…

— Але до наступної суботи Шульц десять разів устигне оголосити про відкриття Зимної залізниці.

— Тож я би їх продав вам сьогодні за двадцять п’ять, ну, нехай мене Бог за нерозсудливість покарає, двадцять чотири тисячі й сім сотень, і ви смієтеся панові Фішенштайнові в обличчя, зелений черв’як жере Фішенштайна!

— Ви мені продаєте чужий ризик, пане Рибко. — Веліцький легко вирвався з його рук, штовхнув двері до головної зали. — Я нині кауфну вашу руду, яка прибуде наступного тижня, а в понеділок прочитаю у «Вестнике» про відкриття лінії на Кєжму, й тоді мені сміятимуться у лице.

— Повторите мені це через тиждень, коли не знайдете ніде напівочищеної чартушки нижче тридцятки!

— Здоров’ям присягаюся, ви, мабуть, платите Пілсудському, пане Рибко.

— Що? Я? Це кому?

Увійшлося до зали. Пан Веліцький одразу попрямував до столика під гігантським люстром у позолочених рамах.

— Де Вальдусь? — спитав він двох сумних блондинів у пом’ятих костюмах.

— У Цвайґроса. Читали це? Кара Божа!

— Що там у вас?

Блондин праворуч ляснув по газетній плахті, розгорнутій між чаем і сушнею, упереміш з горіхами.

— Чи підпишуть мир, чи не підпишуть, воєнний податок збережуть тут принаймні на рік через — цитую — потребу відбудови військового потенціалу Імперії.

— Де це тут? A! То ще не офіційно.

— Іду до Педущика, — заявив похмуро блондин ліворуч.